Читати книгу - "Земля Санникова"

Усе було тихо, вогонь спокійно палав, предмет, який так налякав їх, лежав нерухомо на землі за кілька кроків від дерева. Крок за кроком вампу став повертатися назад — його вечерю знов було перервано й м’ясо горіло на вогні. Він підійшов до багаття й простягнув руку, щоб забрати палички з м’ясом, як раптом над його головою пролунав грім, щось ударило в багаття, вуглини й головешки розкидало вбік.

Тепер і чоловік злякався не на жарт — із диким криком він побіг до узлісся, де жінка й діти зупинилися й не знали, що робити. Побачивши втечу чоловіка, вони теж зникли в кущах.

— Ну, тепер вони довго не повернуться, — сказав Горохов, який пустив розривну кулю в багаття. — Тепер дерево в них буде зачарованим назавжди.

Онкілон реготав до сліз. Горюнов теж сміявся. Усі троє поспіхом злізли з дерева, підібрали рушницю; онкілон перед тим підпалив гніздо, а внизу кинули палиці й списи в багаття; Горохов устромив палички з м’ясом високо над землею і, побачивши серед кісток людський череп, повісив його на конячу ногу, яку зняв із дерева й притулив до стовбура, на тім’я поклав кремінь, яким вампу різали м’ясо, я в очні западини засунув по вуглині.

— Якщо вони насміляться прийти сюди невдовзі, — сказав він, — то припишуть усі ці штуки чародійній силі й ще більше боятимуться наших пострілів.

Повертаючись на галявину мамонтів, жартівники зустрілися з іншим загоном, який уже поспішав їм на допомогу. Почувши постріл, потім другий і ревіння вампу, Ордин і Костяков подумали, що ті, хто пішов, потрапили під напад вампу й відірвали онкілонів від білування. Дізнавшись, у чому була річ, усі дуже сміялися з цієї пригоди з рушницею.

На галявині вже було розкладено багаття, й Аннуїр готувала вечерю; хобот мамонта виявився дуже смачною стравою, але біфштекси з філе були трохи жорсткими, можливо, тому, що їм не дали вилежатися. Але м’яса було стільки, що можна було повторити експеримент і пізніше.

Важко навантажені шкурою, бивнями й м’ясом, наступного дня мисливці вирушили вже просто до стоянки Амнундака, якої досягли тільки надвечір.

Вождь онкілонів уже споряджав велику експедицію для пошуків зниклих чужоземців. Землетрус дуже налякав онкілонів, на пам’яті яких подібного ще не було. У деяких землянках колоди навісів вискочили з гнізд і, упавши разом із дерном на людей, які прокидалися, багатьох прибили й кількох дітей убили. Вискочивши з осель, перелякані онкілони бачили, як хиталися дерева й чули, як із гуркотом падали брили каменю з урвищ; підземні удари валили їх із ніг. Потім ударила гроза, якої не пам’ятали старі люди, а потоки дощу лилися на людей, які не наважувалися повернутися до землянок: двері на них розмило й вода підмочила постелі й одяг.

Зіставляючи це нещастя з недавнім нападом вампу, онкілони почали думати, що нещастя, передбачені їхніми предками у зв’язку з приходом білих людей, справді почалися, а ці люди якраз сховалися й невідомо, чи повернуться вони ще або зникнуть, так само таємничо, як і з’явилися. Загін, посланий за сигналом барабанів із крайнього стійбища на пошуки в долину Тисячі Димів, не побачив там нікого, й Амнундак був дуже стривожений; доводилося шукати зниклих у володіннях вампу і для цього зібрати всіх воїнів. Повернення зниклих зменшило тривогу, а шкура, бивні й м’ясо мамонта збільшили радість племені.

Землянка мандрівників, завдяки кращій конструкції, майже не постраждала від землетрусу, і в ній жила частина роду вождя, поки ремонтували його напівзруйновану оселю.

Священне озеро

Шаман заявив Амнундакові, що з нагоди благополучного повернення чужоземців, які не покинули онкілонів у дні лиха, має бути принесена жертва богам коло священного озера. Мандрівники, дізнавшись із розпитувань, що в це озеро стікаються всі води улоговини, зраділи нагоді піти туди й з’ясувати, куди ж іде ця вода. Жертву було призначено через два дні після їхнього повернення.

Воїни всього роду на чолі з Амнундаком і мандрівники вирушили рано-вранці на південний захід; у хвості загону вели білого жертовного оленя, по боках якого виступали шаман і його учень, які постійно били в бубон і співали закляття. Минувши кілька галявин і проміжних лісів, години через дві дійшли до невеликого озера, розміщеного біля самої окраїни улоговини. Із двох боків його береги складалися з великих і дрібних брил чорної базальтової лави, під якими всюди чулося дзюрчання води, яка стікала під розсипом до озера; з двох інших боків безпосередньо з озера стрімко підіймалися на висоту кілька сотень метрів базальтові стіни окраїни, які відбивалися в дзеркалі води разом із шматочком синього неба. У цей глибокий напівколодязь сонячні промені проникали навіть улітку тільки протягом двох-трьох вранішніх годин, коли сонце було на північному сході; пізніше озеро весь час лежало в глибокій тіні. Чорні стіни, що сягали карколомної висоти, чорні брили берегів, чорна вода в сукупності справляли гнітюче враження, і недарма онкілони визнали озеро священним.

Велика рівна плита, яка трохи височіла над рештою біля самого краю води, була жертовником; на неї зійшов шаман з учнем і затягнув оленя. Амнундак, мандрівники й воїни розташувалися півколом навкруг плити. Піднявши бубон, шаман став повільно бити в нього, і завдяки численному відбиттю звукових хвиль від стрімких скель по той бік озера, вийшов цілий хаос голосних звуків. Не розуміючи, що таке луна, онкілони гадали, що то духи звідусіль відповідають їм тими ж самими звуками. Помолившись, шаман вийняв із-за пояса короткий, але гострий ніж із халцедону, ретельно виточений і насаджений на кістяну ручку, прикрашену різьбою; формою ніж нагадував кинджал і використовувався тільки для кривавої жертви. Учень, ухопивши оленя за роги, пригнув його голову до землі, а шаман сильним ударом у потилицю завдав смертельної рани. Над тілом помираючого оленя поновились удари в бубон, а в цей час два онкілони принесли легкий пліт, виготовлений із чотирьох сухих тонких колод, і спустили його на воду біля краю плити. За допомогою онкілонів учень скинув оленя на пліт і відштовхнув від берега. Шаман у цей час продовжував бити в бубон. Губи його рухалися, шепочучи молитви або закляття, але з них не вилітало жодного звука — говорити голосно на березі священного озера вважалося блюзнірством.

Пліт повільно поплив до середини озера, тому що його тягла непомітна швидка течія. Нарешті