Читати книгу - "Герої (не)війни"

— Подивлюся — або психологія, або політологія. Ну, як потягну.

Він знімає верхній одяг — легку яскраво-синю куртку. У процесі розмови Миколине обличчя червоніє — чи то від напливу емоцій, чи від духоти: в адмінбудівлі, де тимчасово мешкають військові, і справді жарко. Під курткою у юнака — український камуфляж. На рукаві нашивка батальйону та позивний — «Інформатик».

— А звідки таке псевдо? — мені цікаво почути його версію, хоча я, здається, уже знаю, чому юнаку дали такий позивний.

— По-перше, тому що знаю дуже багато. — Я непомітно посміхаюся, оцінюючи його дитячий максималізм. — А по-друге, тому що ще з Рівного, з полігона, практично через мене всі держали связь з домом. Тому що молодих там майже не було, а я на «ти» з тим самим «андроїдом». І фотографії переслати чи емемес комусь відправити — то все я.

— ІТ-спеціаліст на війні це називається, — резюмуючи, сміюсь я.

— Да, щось тіпа того, — приєднується до мого сміху Микола.

Ми — я та заступник комбата — прощаємося з юнаком. А я подумки бажаю йому успіху і гарних людей на життєвому шляху. Таких, як він сам, хто без вагань та сумнівів пішов рятувати побратимів, підставивши себе під ворожий вогонь…

  Вовча робота…

— Ого, нічого собі тваринка! — Першою, хто зустрічає нас на позиціях в околицях Горлівки, але цього разу вже з боку прифронтового Майорська, виявляється красива доросла вівчарка. Найкращий друг людини, а в нашому випадку — ще й захисник бійців на цьому блокпості, який гучним гавкотом сповіщає про прибуття непроханих гостей. Утім, про наш приїзд тут уже знають — по рації бійцям передали, що до них у гості їдуть журналісти.

— Доброго дня! — З бліндажа виходить невисокий плечистий боєць у бронежилеті й з автоматом на плечі. Замість каски у нього тоненька шапка. Риси обличчя у чоловіка чіткі й крупні, великі очі, ніс, губи наче висічені з каменю.

Звати його Сергій. Позивний — «Вовк». На війні він з весни 2014-го. Доброволець, що одразу зголосився йти на фронт.

— Ми сразу добровольцями пішли в АТО. Не захотіли проходить учебку, сидіть там без діла два-три місяці. Ми більше тут потрібні. Усі, хто зі мною йшов, одразу пішли на передок. Перше це був Краматорськ, а потім — Вуглегірськ.

Вовк був серед тих бійців, кого з боями виводили з Вуглегірська, коли на місто наступали росіяни. Саме російські війська — напередодні захоплення Дебальцевого — отримали наказ зачистити території довкола міста з вузловою залізничною станцією. Вуглегірськ був однією з таких територій. Саме після боїв за місто та всього, що там побачив, чоловік вирішив залишитися на передовій.

— Вивели нас звідти, з Вуглегірська, — я побачив, що вони роблять з нашею землею, з усім нашим. Чого ми повинні їм віддавати щось? Якщо ми їм віддамо оце, цю землю, то вони через місяць-два будуть уже в нас і за місяць-два всю Україну загребуть.

Він сам з Кіровоградської області. І серед його знайомих, каже, чимало тих, хто пішов на війну, і тих, хто добровільно залишився на передовій на другий рік.

— У нас сил достатньо, у нас є бажання, у нас є все. Багато хто залишився у нас з того року, багато в нашому батальйоні контрактників, і ми не жаліємо, що залишилися. Ми повинні цю війну довести до кінця. Ми считаємо її за війну, я не знаю, може, хто вважає, що це не війна. Для нас це війна, і ми її доведемо до кінця. Назад ми не відступимо.

У цей час десь неподалік тишу розриває автоматна черга. Одна, друга, третя. На обличчі Вовка не рухається жоден мускул.

— Далеко десь звідси?

— Недалеко. Але коли треба буде тікати, я скажу. Не переживайте, — іронічно посміхається він.

Блокпост, де чергує Вовк, — це десятки ящиків БК та мішків із піском, які разом утворюють такий собі захисний бар’єр, за яким у разі обстрілів ховаються бійці. Ще частина ящиків послугувала для створення бліндажу. Усі вони посічені кулями.

Їхня позиція розташована на дорозі, якою давно вже ніхто не їздить. Довкола, в тилу в українських військових, — лише ліс та чисте поле попереду. І горлівські терикони на горизонті, де бойовики та їхні поплічники ховають важку техніку.

— Чути, зараз ночі пішли тихіші. То добре чути, як вони вночі техніку прогрівають. Та й видно аж сюди дим. Ну, і техніку чуть всю ніч.

— А яка техніка?

— Важче таке: танки, «урали». Це все чуємо ми звідси дуже добре.

Десь неподалік знову гучно гупає.

— Щось важке… — чи то коментую, чи то запитую я.

— АГС прилетів, — спокійно уточнює «Вовк». — Не люблять вони мене, постійно одстрелюють.

— А що, вони вас уже знають? Встигли познайо­митися?

— Ну як. Вони ж слухають наші рації. От і вичисляють, що по позивним, що по інформації.

— А, тобто рації у нас не захищені?

«На вже майже третьому році війни що-що, а рації можна було захистити», — подумки додаю я.

— Ну чого. Захищаєм. Міняємо хвилі. Так що вони багато чого не чують.

Велика красива вівчарка ходить довкола нас колами. Уже не гавкає — розуміє, що свої. Але все одно пильно стежить за моїми рухами — щоб раптом не завдала шкоди господарю.

— А де було важче — там, у Вуглегірську, чи тут, біля Горлівки? Тут же, я так розумію, вам ані дня не дають спокійно прожити?

— Важче у Вуглегірську було. Бо там по нас працювали «гради», пушки, міномети. Тут у нас більше крупнокаліберні кулемети працюють. Хоча, — він на хвилинку замислюється, — там одним було важко, тут — іншим.

— У Вуглегірську, зрозуміло, наступали росіяни. Великими силами. Без них бойовики не взяли б ані Вуглегірськ, ані Дебальцеве. А тут, навпроти вас, хто стоїть, знаєте? — махаю в бік горлівських териконів, до яких по прямій не більше кілометра. А це означає, що «прилетіти» на ці позиції може все — від куль снайперської гвинтівки до мін різного калібру.

— Точно не сепаратисти, — констатує «Вовк». — Це навчені воєнні, бо дуже часто вони починають цю сторону по нас прострелювати, — показує він праворуч від позицій, в сторону лісопосадки. — По 5—6 кулеметів працює, а в цей час чуть — далі вони нас обходять і наближаються на 300 метрів. І з-під ствольного оружия, такого от, — піднімає вгору свій автомат «Вовк», демонструючи прикріплений на ньому «підствольнік», — закидають повністю наші позиції. Але ми вже знаємо ці їхні прийоми, і якщо тут неподалік починають працювати кулемети, то вже уважно прослідковуємо всі напрямки стрільби.

— А далеко вони звідси?

— Метрів 750. А підійти можуть набагато ближче. Якщо спати, — посміхається «Вовк». — Кулемети тут дуже часто працюють. СПГ, буває, прилітають. А так з гвинтівок вони прострілюють наші позиції практично 24 години на добу.

— Так от прямо 24?

— Да, 24 години. І тоже — 800—900 метрів від нас сидять їхні снайпери. Як ви от побачите, візьміть, — для кращої видимості «Вовк» пропонує бінокль, але дахи будівель, де знайшли схованку ворожі снайпери, мені видно неозброєним оком. — От на цих хатках вони сидять і не дають нам голову піднять. Простріли йдуть постійно. Які там Мінські договори? Для них це нічого не значить.

«Вовку»