Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Відколи він з’явився, у мене поганий апетит, і дружина каже, що я дуже змарнів. Минулої ночі Цятко забрався в курник містера Гарві (це мій найближчий сусіда) і передавив дев’ятнадцятеро породистих курей. Мені доведеться заплатити за них. Сусіди мої з другого боку посварилися з моєю дружиною і вибралися. Причина — той-таки Цятко. Ось чому я розчарувався у Стівені Маккеї. Ніколи не думав, що з нього така підла людина.

ЯК ЗНИК МАРКУС О'БРАЄН

— Вирок суду такий: ви залишаєте табір… як велить звичай, сер, як велить звичай.

Суддя Маркус О’Браєн був якийсь неуважний, і Муклук Чарлі[6] легенько штовхнув його в бік. Маркус О’Браєн прокашлявся і вів далі:

— Зваживши серйозність злочину, сер, та пом’якшувальні обставини, суд дійшов висновку і постановив дати вам харчів на три дні. Цього, я думаю, досить.

Джек Арізонець скинув похмурим поглядом на Юкон— розбухлий, шоколадної барви потік, щось із милю завширшки, а скільки завглибшки — ніхто й не відав. Берег, де стояв Джек Арізонець, звичайно підносився на десяток футів над водою, але тепер річка шумувала попід самими його ногами, раз у раз поглинаючи невеликими грудками верхній шар грунту. Ці грудки потрапляли у роззявлені пащі безлічі бурих водовертей і зникали там. Ще кілька дюймів — і затопить весь табір Руда Олениця.

— Ні, не досить, — прикрим тоном зауважив Джек Арізонець. — На три дні харчів — це замало.

— А як було з Манчестером? — поважно відказав Маркус О’Браєн. — Йому ж не дали нічогісінько.

— Отож і знайшли його тіло на Долішній річці, не догризене собаками, — гостро заперечив Джек Арізонець. — Та й ніхто його не під’юджував на вбивство. Джо Дівз нічого такого не робив, ні разу навіть не цвірінькнув. І тільки через те, що Манчестера брало за живіт, він схопився і штрикнув Дівза ножем. Ти судиш мене не по правді, О’Браєне, кажу тобі це у вічі. Дайте мені харчів на тиждень, і я спробую виграти. А як на три дні — я гигну.

— А за віщо ти порішив Фергюсона? — спитав О’Браєн. — Терпець мені вже урвався від цих безпричинних убивств. їм треба покласти край. В Рудій Олениці не так уже й густо люду. Це гарний табір, і ніколи тут не вбивали. А тепер просто пошесті, якась. Мені жаль тебе, Джеку, але ж треба показати приклад іншим. Фергюсон не під’юджував тебе так, щоб аж убивати його.

— Не під’юджував! — спалахнув Джек Арізонець, — Та кажу ж тобі, О’Браєне, нічого ти не розумієш. У тебе нема ніякого артистичного чуття. За віщо я порішив Фергюсона? А навіщо Фергюсон співав «Хотів би я пташечкою бути»? Ось що я хотів би знати. Ну скажи мені, навіщо? Навіщо він співав «пташечкою, пташечкою»? Одної пташечки було б цілком досить. Одну пташечку я міг би іде стерпіти. Але ж ні, йому конче треба було двох пташечок. В ж попереджав його. Я підійшов до нього й чемненько, якнайласкавіше попросив викинути одну пташечку. Я навіть благав його. Були ж свідки, вони підтвердять.

— Авжеж, Фергюсон був співака не аж надто солов’їстий, — зауважив хтось із натовпу.

О’Браєн виявив ознаки вагання.

— Хіба людина не має права на артистичне чуття? — настирювався далі Джек Арізонець. — Я ж попереджав Фергюсона. Мені всю душу вивертало, слухаючи безперестану про цих пташечок. Ще б пак! Бувають такі цінителі, що в них музичний слух аж куди! Ті й не за таке, як я, можуть убити. Я згоден заплатити за своє артистичне чуття. Я можу випити ліки й облизати ложку, але на три дні харчів — це вже ви перебираєте міру, от що, і я запевне вріжу дуба. Ну що ж, хороніть мене.

О’Браєн усе ще вагався. Він глянув запитливо на Муклука Чарлі.

— Я сказав би, судде, що на три дні харчів — це трохи засуворо, — вкинув слівце Муклук Чарлі,— проте ви тут нараду ведете. Коли ми обирали вас на суддю, то домовилися підкорятися вашим ухвалам і чинили так досі, та й далі, либонь, теж чинитимем.

— Може, я й справді був надто гострий у вироку, Джеку, — сказав О’Браєн, ніби виправдовуючись. — Але мене так дратують усі ці вбивства! Згода, хай буде харчів на тиждень. — Він кахикнув, як справжній суддя, і хутко розглянувся. — А тепер ми можемо покінчити з цією справою. Човен готовий. Ти, Леклере, піди принеси харчі. Поладнаємося потім.

Джек Арізонець вдячно глянув на нього і, бурмочучи щось про «тих клятих пташечок», ступив у човен, що раз у раз черкався об берег. Це був чималий ялик, збитий з неструганих соснових дощок, що їх випиляли вручну з височенних сосен біля озера Ліндермену, за кількасот миль вище, поблизу Чілкуту. В човні лежали пара весел і Джекові укривала. Леклер приніс харчі, зав’язані у мішку з-під борошна, і поклав у човен, прошепотівши:

— Я тобі добре наміряв, Джеку. Тебе ж під’юджували на вбивство.

— Одпихай! — крикнув Джек Арізонець.

Хтось одв’язав мотузку, кинув у човна, і течія підхопила його й понесла. Убивця й не думав братися за весла — сів собі на кормі та скручував цигарку. Потім черкнув сірником і запалив її. Глядачам з берега видно було тоненькі клубочки диму. на березі вони лишалися доти, аж поки човен не сховався за поворотом десь на півмилі нижче. Правосуддя здійснилося.

Посельці Рудої Олениці настановлювали закони і виконували вироки без зволікання, характерного для розпанілої цивілізації. На Юконі не було тоді інших законів, опріч тих, що вони самі собі творили. Вони мусили так робити. Адже це діялося 1887 року, в ранні дні розквіту Рудої Олениці, коли про навальний людський потік до Клондайку ніхто ще й гадки не мав. Люди з Рудої Олениці навіть не знали, де розташований їхній табір — на Алясці чи на Північно-Західній території, не знали, під яким стягом вони живуть — зоряно-смугастим чи британським. Жоден топограф не добувався сюди, щоб визначити їм довготу та широту. Табір Руда Олениця розташований десь на Юконі, і цього для них вистачало. Що ж до прапора, то вони жили поза межами всякої державної влади. Що ж до законів — вони жили на Нічийній землі.

Вони встановили свій власний закон, і був цей закон дуже простий. Юкон виконував їхні декрети. Десь за дві тисячі миль нижче Рудої Олениці Юкон впадав у Берінгове море, утворюючи дельту на сотню миль завширшки. Кожна миля з тих двох тисяч — це край первісної дикої природи. Правда, по той бік Полярного кола, там, де Поркюпайн