Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

На всілякі дрібні провини люди в Рудій Олениці не ввертали ніякої уваги. На пияцтво, бешкетування, круту лайку дивилися тут як на цілком природне й невід’ємне право кожного. Люди В Рудої Олениці були індивідуалісти, і священними вони вважали тільки дві речі: власність та життя. Там не було жінок, щоб ускладнювати їхню просту моральність. У таборі стояло лише три дерев’яні хатини — більшість населення, щось із сорок чоловіка, жила в наметах або в куренях. Тут не було в’язниці, куди можна було б кинути злочинця, бо тутешні мешканці, шукаючи та промиваючи золото, не мали часу, щоб хоч один день урвати на будівництво її. Та й скрута з їжею не допускала цього. Отож коли хто порушував права власності чи зазіхав на чиє життя, його кидали в човна й пускали Юконом за водою. Запас їжі, що йому видавали, був в обернено пропорційній залежності від серйозності злочину. Тим-то звичайний злодюжка міг одержати харчів на два тижні, а котрий значніший злодій — не більш, як половину цього. Убивця взагалі не одержував нічого. Визнаний винним у невмисному вбивстві отримував харчів на три дні, а то й на тиждень. І саме Маркус О’Браєн, обраний на суддю, визначав, скільки кому дати. Той, хто порушував закон, покладався на своє щастя. Юкон відносив його геть, і йому вдавалося або не вдавалося добитися до Берінгового моря. їжа на кілька днів давала йому змогу боротися за своє життя. Присуд без харчів практично означав смерть, хоч і тоді була мізерна надія — як до пори року.

Позбувшися Джека Арізонця і простеживши, поки він зовсім зник з очей, люди повернули з берега і пішли працювати кожен на свою ділянку, — усі, крім Кучерявого Джіма, що був власником єдиного на всю північ картярського закладу та ще й гендлював золотодайними ділянками.

Того дня сталися дві примітні події. Пізно вранці Маркусові О’Браєну поталанило. З однієї миски він намив золота на долар, з другої — на півтора, а з третьої — на два долари. Він натрапив на жилу. Кучерявий Джім заглянув у шурф, промив кілька мисок власноручно і запропонував О’Браєнові десять тисяч доларів за ділянку — п’ять тисяч золотим піском, а замість решти п’яти тисяч — половину прибутку від гри у фараона. О’Браєн відмовився.

Він тут задля того, щоб добувати гроші з землі, а не з своїх товаришів, — запально заявив О’Браєн. До того ж він і не любить гри у фараона. Та й оцінює він свою жилу куди більше, як у десять тисяч.

Друга примітна подія сталася пополудні, по тому як приплив Чижик Перлі і прив’язав свого човна під берегом. Він оце щойно повернувся з цивілізованого світу і мав газету, якій було тільки чотири місяці. Крім того, він привіз шість барилець віскі, що цілком призначалося для Кучерявого Джіма.

Таборяни полишили працю. Вони куштували віскі — по долару золотом за чарку, зважуючи те золото на Джімових терезах, І обговорювали новини. І все було б гаразд, якби Кучерявий не замислив підлого плану — спершу споїти О’Браєна, а тоді купити у нього ділянку.

Перша половина плану повелася йому чудово. Почали рано ввечері, а на дев’яту годину О’Браєн дійшов до тієї стадії, коли вже співається пісень. Він обійняв одною рукою Кучерявого Джіма за шию і навіть пробував завести пісеньку небіжчика Фергюсона про пташечок. Він гадав, що це цілком безпечно, бо єдина в таборі людина з артистичним чуттям пливе тепер за водою на Юконових хвилях із швидкістю п’ять миль на годину.

Але з другою половиною плану щось не в’язалося. Скільки віскі не вливав собі О’Браєн у горло, його все ніяк не можна було навести на думку, що прямий і дружній його обов’язок — продати свою ділянку. Щоправда, він вагався і кілька разів, здавалося, ледь-ледь не згодився. Але десь у глибині душі він собі п’яно посміювався, бо розумів гру Кучерявого Джіма, і йому подобалася карта, яку той йому здав: трунок дуже йому смакував. Віскі наливалося з окремого барильця і було разів у десять краще за питво з інших п’яти барилець.

Чижик Перлі в барі наповняв чарки решті поселенців Рудої Олениці, тоді як О’Браєн з Кучерявим провадили свою ділову пиятику на кухні. Та в О’Браєна була широка натура. Він вийшов у бар і повернувся з Муклуком Чарлі та Персі Леклером.

— Мої спільники в ділі, спільники в ділі,— оповістив він, одверто їм підморгуючи й простодушно усміхаючись до Кучерявого. — Я завше звіряюся на їхню думку, еге ж. Це гарні хлопці. Налий їм цеї вогняної водички, Джіме, та поговорім.

Це було трошки вже нахабнувато, та Кучерявий, швидко прикинувши цінність ділянки і згадавши, що з останньої миски він намив золота на сім доларів, вирішив, що ділянка варта додаткових збитків на віскі, навіть коли його продається в сусідній кімнаті по долару за чарку.

— Не хочу про це й говорити, — гикаючи, О’Браєн заходився пояснювати своїм приятелям справу від самого початку. — Хто? Я? Щоб оце я продав за десять тисяч доларів? Та ні в світі! Я сам викопаю золото, а тоді повернуся до нашої господньої країни, аж до Південної Каліфорнії; ото місцина, де мені пожити на схилі віку. Там я заведу… оце ж бо кажу, талі я заведу… а що я казав, що маю там заводити?

— Струсячу ферму, — кинув навмання Муклук Чарлі.

— Атож, саме це я й маю там завести. — О’Браєн раптом урвав і з острахом подивився на Муклука Чарлі.— А відки ти знаєш? Я ж ніколи не казав про це. Я тільки думав, що казав. Чарлі, ти вмієш читати думки. Вип’ємо ще по одній!

Кучерявий Джім налив склянки і мав приємність бачити, як зникло віскі на чотири долари, а на один долар він покарав себе салі, бо О’Браєн наполягав, щоб і господар пив нарівні з гістьми.

— Краще взяти гроші тепер, — доводив Леклер. — Бо два роки піде на те, щоб вибрати все з цеї ями, а ти міг би тилі часом виводити крихіток струсенят і вискубувати пір’я з великих струсів.

О’Браєн обміркував цю пропозицію і кивнув головою. Кучерявий Джім вдячно подивився на Леклера і знову