Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Уфті не відповів. Його очі, що напружено впинались у воду за кормою, раптом побільшали.

— Акула, сер! — закричав він.

— Тягніть! Мерщій! Усі до линви! — гукнув Вовк Ларсен і кинувся перший туди, випередивши всіх.

Магрідж, почувши канаків вигук, закричав, як на пуп. Я побачив чорний плавець, що, розтинаючи воду, летів за коком швидше, ніж ми тягли його до шхуни. У нас і в акули були однакові шанси; все вирішували частки секунди. Коли Магрідж був уже біля шхуни, корма раптом осіла, і це дало перевагу акулі. Плавець зник. Сяйнуло біле черево: акула блискавкою кинулася вперед. Вовк А арсен теж був швидкий майже як акула, та не зовсім. Він шарпонув за линву з усієї своєї нелюдської сили. Кок підлетів над водою, а за ним вистромилась і акула. Він підібгав ноги; нам здалося, ніби потвора ледве доторкнулася до його ступні і, плюснувши, зникла у воді. Але ту ж мить Томас Магрідж закричав. А за секунду він, як щойно спіймана риба на вудці, перелетів через планшир, упав рачки і перевернувся кілька разів.

На палубу струменем бризнула кров. Права нога була без ступні, немов хто відрубав її по саму кісточку. Я глянув на Мод Брустер. Її обличчя було біле як крейда, а очі аж круглі з жаху. Вона дивилася не на Томаса Магріджа, а на Вовка Ларсена. І той помітив це, бо сказав, засміявшись:

— Чоловіки розважаються, міс Брустер. Трохи брутально, я б сказав, бо ви до інших розваг звикли, але це також розвага. Акули ви не рахуйте. Це…

В ту мить Магрідж підняв голову і, збагнувши свою втрату, котнувся по палубі й учепився зубами Ларсенові в ногу. Той спокійно нахилився до кока і двома пальцями стиснув його за жовна. Мимохіть кокові щелепи розтулилися, і Вовк Ларсен визволив себе.

— Як я вже сказав, — провадив він, ніби не сталося нічого незвичайного, — акули не треба рахувати… Це… ну, так би мовити, його доля.

Мод Брустер ніби не почула тих слів, а тільки з невимовною огидою в очах відвернулась від Вовка Ларсена. Вона хотіла, видно, піти, але похитнулась і простягла до мене руку. Я встиг підхопити її, щоб вона не впала, і допоміг їй сісти на рубку. Я думав, що вона зомліє, та вона опанувала себе.

— Принесіть турнікета, містере Ван-Вейдене, — гукнув мені Вовк Ларсен.

Я вагався. Її вуста ворухнулися, і хоч вони не вимовили ані слова, але очима вона наказувала мені йти рятувати бідолаху.

— Будь ласка, — ледве чутно шепнула вона, і я мусив скоритися.

Я вже так набив собі руку в хірургії, що Вовк Ларсен порадив мене кількома словами й пішов, давши на підмогу двох матросів. Сам він вирішив помститись на акулі. Важкий гак із начепленим на ньому шматком жирної солонини кинули за борт. Поки я позатискував Магріджеві вени та артерії, матроси весело витягли потвору, що накоїла такого лиха. Я не бачив її сам, але мої помічники то один, то другий кидали мене на хвильку, щоб збігати на шкафут подивитися, що там робиться. Шістнадцятифутову акулу підвісили до грот-вантів. Довгими підвагами їй розвели чим ширше пащу і вставили в неї кілок, загострений з обох кінців, щоб вона не могла звести щелеп. Акулу знову кинули в море, повну сили, але безпорадну, приречену на повільну голодну смерть — хоч вона заслуговувала тої смерті менше, ніж людина, що вигадала цю кару.

РОЗДІЛ XXII

Я знав, чого міс Брустер підійшла до мене. Перед тим я хвилин десять стежив, як вона про щось поважно розмовляла з механіком, а тепер, моргнувши їй, щоб вона мовчала, відійшов з нею далі, щоб стерничий нас не чув. Її обличчя було бліде й застигле, а очі, великі, наче аж більші, ніж звичайно, здавалися на диво проникливими. Я почувався вельми ніяково, а то й тривожно, бо вона хотіла зазирнути в душу до Гамфрі Ван-Вейдена, а Гамфрі Ван-Вейден не мав чим дуже пишатися відтоді, як потрапив на «Привид».

Ми підійшли до юта, і там вона обернулася й подивилась мені просто в обличчя. Я оглянувся, чи хто нас не підслухує.

— В чому річ? — спитав я лагідно, але суворість не зійшла в неї з лиця.

— Я можу припустити, що сьогоднішня вранішня подія — нещасливий випадок, — почала вона. — Але я тільки-но розмовляла з містером Гескінсом. Він сказав мені, що того дня, коли нас урятовали, саме тоді, як я спала в каюті, двох матросів утоплено, зумисне утоплено — відібрано їм життя.

В її голосі бринів докір, її погляд звинувачував мене в злочині або принаймні в причетності до нього.

— Це правда, — мовив я. — Двох матросів утоплено.

— І ви таке дозволили? — скрикнула вона.

— Краще сказати — я неспроможний був не дозволити цього, — відповів я лагідно.

— А чи ви пробували запобігти цьому? — Слово «пробували» вона вимовила з притиском. — О, ви нічого не зробили, — квапливо додала вона, передбачаючи мою відповідь. — Але чому?

Я знизав плечима.

— Не забувайте, міс Брустер, що ви ще зовсім недавно потрапили до цього невеличкого світу і не знаєте законів, що тут панують. Ви принесли з собою високі уявлення про гуманність, честь, норми поведінки й таке інше, але ви скоро побачите, що тут нема для них місця. Я вже побачив це, — додав я, мимоволі зітхнувши.

Вона недовірливо похитала головою.

— Що ж ви тоді порадите мені? — спитав я. — Щоб я взяв ножа, рушницю чи сокиру і вбив цього чоловіка?

Вона аж відсахнулася:

— Ні, що ви!

— Тоді що ж я повинен зробити? Вбити себе?

— Але чому ви говорите тільки про фізичну силу? — зауважила вона, — Адже існує ще сила духу, і вона завжди дійова.

— А, — всміхнувся я, — ви радите мені не вбивати ні його, ні себе, а дозволити, щоб він мене вбив!

Вона хотіла була щось відказати, та я підняв руку.

— Сила духу нічого не варта в цьому невеличкому плавучому світі. Ліч, один із утоплених, був людиною надзвичайної сили духу. Те ж саме можна сказати і про другого загиблого, Джонсона. Але це не тільки не стало їм у пригоді, а навпаки, занапастило їх. Така сама доля чекає й мене, коли я надумаю виявити ту невеличку силу духу, що я маю.

Ви повинні зрозуміти, міс Брустор, і зрозуміти ясно, що це не людина, а страховище. Він не знає, що таке сумління. Для нього немає нічого святого, й ніщо не може його віджахнути. Перш за все, з