Читати книгу - "Нова стара баба"

Я дізналася про те, що янголи – це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Це розповіла наша екскурсовод – елегантна, трохи похмура й достатньо молода жінка. А нам із Рудим тоді було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами й розказувала про своє бурхливе особисте життя. Я усього не пам’ятаю, але у цій розповіді фігурував підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити дитину. «Ні, я вагітніла, однак у мене постійно були викидні. Хоч як берегла себе, все одно через місяць-другий – викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», – бідкалася нам екскурсовод.

Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам’ятаю, що там було зображено, але точно пригадую: на полотні було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків із крилами. Бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи – це померлі дітки. Багато дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були проблеми куди важливіші, тому вона й не переймалася охороною нашої дитячої психіки. Можливо, вона згадувала свої аборти й викидні.

Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив у всьому розібратися та і взагалі мав кебету. За вияви цікавості брата нагородили однією, але дуже довгою нотацією щодо правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу можливу смерть того вечора він вирішив не теревенити.

Більш за все я боюся, що мене коли-небудь помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати не стануть, не надаватимуть мені останнього слова, просто знищать, тому що я розгадала їхню таємницю. Янголи – злі померлі діти, діти, у яких забрали всі забавки.

Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це – дощ, який замість краплин кидає на землю пружні м’ячі. М’ячі, якими забавляються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються у «п’ять імен». Пам’ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м’яча долонею, приказуючи: «Я знаю п’ять дівочих імен. Світлана – раз, Олена – два, Оксана – три, Катруся – чотири, Христина – п’ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п’ять хлопчачих імен. Сергійко – раз, Андрійко – два, Микола – три, Павло – чотири, Володимир – п’ять. Я знаю п’ять міст. Київ – раз, Львів – два, Івано-Франківськ – три, Чернівці – чотири, Тернопіль – п’ять. Я знаю п’ять диких тварин. Тигр – раз, лев – два, вовк – три, лисиця – чотири, вепр – п’ять. Я знаю п’ять свійських тварин…».

Еріка обіймає мене.

– Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, усе минеться.

Я починаю скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п’ять, для них не проблема загадувати нові й нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м’ячами. «Я знаю п’ять людських почуттів. Кохання – раз, довіра – два, ненависть – три, невпевненість – чотири, страх – п’ять». Коло замкнулося?

Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала.

– Знаєш, я тут подумала… – каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. – Виходить, що найбільший мій страх – це товста тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі й насвистує похоронний марш.

Спочатку ми разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день відкриттів.

– Ех, люблю відкриття, – продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки «М’ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така ж інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося у новому нападі реготу.

– Дві баби вдома, а жерти нема що.

Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні – так річкові мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.

Частина сьома

Дещо про Рудого

Учора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча…), він непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А я навіть не відаю, як його ім’я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, із ким вона ділить помешкання, із ким живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді й бачу, як його, бідаку, від цього тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, робив спроби налагодити з ним дружні стосунки. І що отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, це змушує мене сіпатися й нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» із наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.

Учора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що Рудий, як творча людина, має поважати й цінувати «косячки» за їх служіння цим самим людям, за стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного нігтя, і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косю» з балкона.

От якомусь байдикарю пощастить. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами російських гастролерів, аж тут раз – і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що та радість моя і що є такі люди, яким бракує клепки, тому