Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

як легко жінки вживаються в чужі речі. Халат по черзі вдягали всі панночки, які тут з’являлися, але кожна вважала його своїм, і завше я чув одну й ту саму фразу: «А де мій халат?» Через те я змушений був перед візитом наступної дами виполіскувати цей нещасний халат у пралці, аби вбити запахи їхніх парфумів, дезодорантів та іншого свинства, яким вони успішно задурюють наші очі й носи. Цього разу я не встиг це зробити завчасу — і ось попався.

— Приходила моя сестра поприбирати, — сказав я якомога байдужішим тоном.

Про мою мітичну сестру знали всі мої колєжанки, хоча жодна не могла похвалитися, що її бачила. Я теж її ніколи не бачив, але вона вже стільки разів ставала мені у пригоді, що я перейнявся до неї щирою братньою любов’ю: адже це вона на дзеркалі намалювала серце, пробите стрілою, це вона постійно забувала в мене якісь креми, пудри, лаки, аг-рафки, напильнички, туші. Та все це ще було півбіди, навіть залишені нею колготи, майтки і бюстгальтери не робили для мене такої проблеми, як щітки для волосся з залишками цього ж волосся, бо я вже сам достобіса не пам’ятав, чи моя сестра білявка, чорнявка чи рудавка. Після того як панна покидала мою оселю, я уважно обстежував усі місця, де вона побувала, аби знищити яку-небудь чергову дрібничку, яку вона цілком невинно могла забути, бо попастися можна навіть на недопалкові цигарки зі слідами помади, якого недбало кинули на балконі. Але волосся! Волосся — то була справжня кара Господня. Неможливо було прибрати все так, щоб якась клята волосина таки потім не вилізла на поверхню.

— Ти що, вже й сестру свою трахати почав? — спитала Віра, і я заціпенів, гарячково роздумуючи, що ж цього разу було забуто і ким.

— Та я б з радістю, — засміявся я, аби якось зм’якшити ситуацію, — але вона вихована трохи ліпше за мене. А що?

— Та нічого. Просто вся подушка тхне її духами та запаць-кана її помадою. Оскільки це не мої духи і не моя помада, значить — твоєї сестри. А як іще можна заквацяти помадою подушку, як не віддаючись тобі, лежачи на животі?

Віра мені подобалася тим, що багато читала і вміла робити висновки. Ту нещасну подушку вона підмостила собі під спину і тепер мені тицяла пальцем у рожеві плями помади. Ну, все. Більше мені в ліжко жодна дупа не ляже, поки не змиє писка.

— Сволоч ти, — сказала вона, хильнувши добрий ковток мартіні.

В її словах бриніла гірка правда. Я, зітхаючи, подався на кухню, вийняв із холодильника пляшку вишняку і ликнув з горла.

— Чому ти не вечеряєш? — спитала вона з промовистою іронією, несподівано з’явившись на кухні.

Перш ніж відповісти, я почав пригадувати, що я їй брехав про цю неділю. Здається, я мав іти на роботу готувати свої сторінки в газеті. Для нас, журналістів, вихідних нема. Логічно, що я мав бути голодним, як дикий вепр. А Віра знала, що їсти в місті я не люблю. Ну що ж, у мене є ще друзі, які радо нагодують.

— Я у Влодка перекусив. Він передавав тобі привіт.

— Як добре! Дякую... І що ти там їв?

— Картопляні пляцки.

— Я тебе, коханий, сьогодні всюди шукала й обдзвонила все, що можна. В редакції ніхто слухавки не брав, а Влодко-ва жінка сказала, що її чоловік уже тиждень у Польщі. Це так, між іншим.

— Ну і що це міняє? — не здавався я. — Хіба, коли він у Польщі, я не міг зайти до них на пляцки?

— А як із привітом?

— Нормально. Він якраз подзвонив, почув, що я в них, і передав тобі привіт.

Залізна логіка вбиває жінок наповал. А чому? Бо чоловіки вміють мислити логічно. І це їх рятує. Але не завжди.

Я вже збирався до лазнички, щоб змити останні сліди гріха, коли Віра наблизилася до мене, і вже з її єхидної посмішки можна було передбачити, що готується щось феноменальне. Уже тут я міг би якимсь чином захиститися, не дати себе прилапати так просто і так тупо, але, бігме, я цього не сподівався. Та й взагалі, чи міг я в той момент нормально мислити, коли вона пригорнулася до мене і засмоктала так, що я втратив дар логічного мислення на найближчі півгодини, водночас її лукава рученька розщіпнула мені штани і проникла у звичні для неї місцини. Але це священнодійство тривало лічені секунди. Віра відштовхнула мене і піднесла долоню до свого чутливого носика. Серце моє зупинилось, і я збагнув урешті всю підступність її вчинку, адже вона вдалася до способу відомого, мабуть, ще з часів первіснообщинного ладу. За мить моя щока розквітла неповторною бурячковою барвою від ляпаса її долоні, яка пахла — о рани Господні! — Лідкою.

Чи били вас коли-небудь панночки по писку? Це дивне і незрівнянне відчуття. Це сильніше за слова «Я кохаю тебе», бо ляпас означає не просто кохання, а велике кохання, справжнє і до смерті, ляпас — це печать найглибших почуттів, глибшими бувають тільки почуття, припечатані ударом ножа або табуретки. Діставши такого ляпаса, ви можете врешті оцінити всю силу цих почуттів і дівочої пристрасті. Можна, я не буду вживати тих слів, які пролунали з її чарівних уст? Я дозволив їй випустити з себе цей некерований словесний фонтан і налив у склянку вишняку. Вишняк — це найкращі ліки від істерики. Ніщо так не заспокоїть розгнівану жінку, як добрий вишняк.

— Все, це кінець, — цокотіла вона зубчиками по склянці. — Ти для мене вмер. Навіть не пробуй пояснювати, що це запах рідної сестри! Я не хочу нічого чути. Ані слова.

Я мовчав, як риба об лід. Моє обличчя набрало такого виразу, мовби мені повідомили, що всі мої рукописи згоріли. Трагічне обличчя в таких випадках — неодмінна умова успіху.

— Ти не повіриш, але я любила тебе, — проказала вона, шморгаючи носиком. — Це були щирі почуття, і ти вбив їх.

Я вмить прибрав міну розкаяного ката, а про всяк випадок