Читати книгу - "Гойдалка дихання"

16 картинок за секунду. ІМОВІРНІСТЬ ПРИСУТНОСТІ — це було словосполучення, схоже на «Ти і фізика». Так ніби можна піддати сумніву той факт, що я перебуваю тут і я не мусив би хотіти податися геть, щоб зникнути звідси. І так відбувається, бо моє тіло є часткою, фізичною цілістю, але одночасно завдяки дроту Мінковського є і хвилею. А у вигляді хвилі я також можу перебувати деінде, а хтось, хто фізично присутній в іншому місці, може опинитися біля мене. І я можу сам обирати, хто це буде. Це не буде людина, а радше предмет, який пасує до решти предметів тут, під землею. Наприклад ЗАУРІЄР. Так називався елегантний рейсовий автобус темно-червоного кольору, з хромованими опорами для пасажирів, який курсував між Германнштадтом і Зальцбургом. Ним моя мати і тітка Фінні їздили влітку на курорт Окна-Бей, розташований за десять кілометрів від Германнштадта. Коли вони приїздили назад, то дозволяли мені полизати шкіру своїх рук, щоб я міг переконатися, наскільки солоними були тамтешні води. Вони розповідали про перламутрову лупу солоних крупинок поміж травинками на галявинах. Крізь світлий дверний проміжок у голові я примусив автобус «Заурієр» проїхати між мною і шахтою. У нього теж є власний світлий дверний проміжок і власний дріт Мінковського. Наші дроти ніколи не перетинаються, але наші світлі дверні проміжки перетинаються під жарівкою, там, де під своїм дротом Мінковсього тремтить летючий попіл. І поряд зі мною на лавці мовчить Альберт Ґіон і не може мені сказати, в якому саме фільмі перебуває зараз він, так само як я не можу сказати йому, що у мене тут, під землею, зараз їздить червоний автобус із хромованими опорами для стоячих пасажирів. Кожна зміна — це витвір мистецтва. Але її дріт Мінковського — це лише сталева линва, вздовж якої циркулюють вагонетки. І кожна вагонетка зі своїм дротом — це лише гора шлакової породи на відстані дванадцяти метрів під землею.

Іноді мені здається, що я помер сто років тому і мої стопи давно стали прозорими. І коли я крізь власний світлий дверний проміжок у голові зазираю кудись, то насправді мені йдеться лише про несміливу надію на те, що хтось колись подумає про мене. Навіть якщо він не може знати, де саме я зараз перебуваю. Можливо, я — це беззубий старигань тут, угорі, на весільній фотографії ліворуч, фотографії, якої не існує, а одночасно я і худорлява дитина на шкільному дворі, якого теж не існує. І так само я суперник і брат свого ерзац-брата, а він — мій суперник, бо ми обоє існуємо одночасно. Але існуємо і неодночасно, бо ми ніколи, в жоден момент нашого існування, не бачили один одного.

А також я знаю, що така смерть, якою бачить її мій янгол голоду, наразі ще зі мною не трапилася.

ЧОРНІ ПСИ

Я виходжу з-під землі на ранковий сніг, він блищить. На вартових вежах стоять чотири статуетки з чорного шлаку. Але це не солдати, а чотири чорні пси. Перша і третя статуетки повертають голови, друга і четверта залишаються нерухомими. Потім перший пес ворушить ногами, а четвертий — повертає зброю, а другий і третій залишаються нерухомими.

Сніг на даху їдальні — це біле простирадло. Навіщо Феня поклала хлібну ряднину на дах?

Хмара над охолоджувальною вежею — це білий дитячий візок, який їде у російське село, до білих беріз. Отож, коли мій білий батистовий носовичок лежав у валізі вже третю зиму, одного разу я, жебраючи в селі, постукав у двері старої росіянки. Відчинив чоловік мого віку. Я запитав, чи він називається Борис. Він сказав: НЕТ. Я запитав, чи живе тут старенька жінка. Він сказав: НЕТ.

У їдальні незабаром даватимуть хліб. Одного разу, коли я стоятиму біля хлібних вагів, я наберуся відваги і скажу Фені:

— Коли я нарешті поїду додому, бо я вже майже перетворився на статую з чорного шлаку?

І Феня відповість мені:

— У тебе є колія під землею і гора. Вагонетки ж постійно їздять додому, їдь із ними. Ти ж любив раніше їздити на поїзді в гори.

— Але тоді я ще був удома, — скажу я.

— От бачиш, — відповість мені Феня. — Так воно і буде знову колись.

Але зараз я проходжу у двері їдальні і стаю в загальну чергу по хліб. Хліб прикритий білим снігом із даху. Я міг би стати останнім, щоб опинитися з Фенею сам на сам біля вагів, коли вона даватиме мені хліб. Але я не наважуюся, бо Феня у своїй холодній святості, як і щодня, має на обличчі аж три носи, два з них — це важки від хлібних вагів.

ЛОЖКОЮ БІЛЬШЕ, ЛОЖКОЮ МЕНШЕ

І знову настало Різдво. Я розгубився, коли побачив на столі барака дротяне деревце, яке сам же і зробив, а на ньому зелену ялинкову вовну. Адвокат Пауль Ґаст протримав деревце у своїй валізі і цього року прикрасив його трьома хлібними кульками.

— Бо ми вже три роки тут, — сказав він.

Він думав, нікому не відомо, звідки у нього зайві хлібні кульки, але всі знали, що він краде хліб у своєї дружини.

Його дружина Гайдрун Ґаст жила у жіночому бараці. Одруженим парам не дозволялося мешкати разом. Лице Гайдрун Ґаст уже стало схожим на обличчя мертвої мавпи, дистрофія з викривленим від вуха до вуха ротом, білий заячий пушок на щоках і вирячені очі. Від літа вона працювала у гаражі і наповнювала акумулятори автомобілів. Під дією випарів сірчаної кислоти шкіра на її обличчі виглядала більш знищеною, ніж тканина її фуфайки.

У їдальні щодня можна було бачити, що робить янгол голоду з сім'ями. Адвокат стежив за своєю дружиною, ніби вартовий. Якщо вона сідала за стіл біля когось іншого, він тягнув її за рукав і ставив її тарілку із зупою біля своєї. Якщо вона відверталася, він відразу ж занурював свою ложку в її тарілку. А якщо вона помічала це, він казав:

— Ложкою більше, ложкою менше.

Деревце із хлібними кульками ще стояло у нашому бараці, а Гайдрун Ґаст уже померла, хоча січень того року щойно встиг розпочатися. Хлібні кульки ще висіли на дереві, а Пауль Ґаст уже носив пальто своєї дружини з круглим комірцем і обшарпаними кишенями із заячого хутра. І голився він тепер частіше, ніж раніше.

А в другій половині січня це пальто вже носила наша співачка Ілона Міх. За це адвокатові дозволялося іноді залазити до неї під ковдру.

У цей час перукар запитав