Читати книгу - "Колиска на орбіті"

— Але для чого все це? — не вгамовувалась вона. — Нам не потрібні ті планети. Вже зараз ми маємо більше планет, ніж можемо колонізувати. Лише планет земного типу вистачить на кілька століть. Добре, коли нам пощастить хоча б заселити їх повністю, не кажучи вже про повне освоєння, в найближчі п’ятсот років.

— Ми не можемо ризикувати, — пояснив він. — Поки в нас є час, ми повинні зробити все, щоб стати господарями становища. Коли ми жили на Землі в безпеці й затишку, все було гаразд, але зараз обставини перемінились. Ми досягли зірок. Десь у глибинах Всесвіту існують інші цивілізації. Повинні існувати. І, можливо, колись ми зустрінемося. Про всяк випадок нам треба мати сильні позиції.

— І для зміцнення наших позицій ми вирощуватимемо колонії людино-монстрів. Я розумію хитромудрість цього плану. Ми можемо спроектувати особливі тіла, м’язи, нервові волокна, органи комунікації з урахуванням специфіки умов існування на тих планетах, де нормальна людська істота не проживе й хвилини. Ми володіємо високим інтелектом і прекрасно знаємо свою справу, та цього замало, аби вдихнути в них життя. Життя — це щось більше, ніж простий колоїд з комбінації певних хімічних елементів. Щось зовсім інше, і ми ніколи не зможемо створити його штучно.

— Ми спробуємо, — сказав Лодж.

— Першокласних спеціалістів ви перетворите на психічнохворих. Декого з них ви вб’єте — не руками, звичайно, а своєю наполегливістю. Ви будете тримати їх ізольовано роками, а щоб їх вистачило на довше, подаруєте їм Виставу. Та ви ніколи не розгадаєте таємниці виникнення життя, бо Людина неспроможна це зробити.

— Парі? — усміхаючись, запитав він. Вона рвучко повернулась до нього обличчям.

— Часом, — сказала вона, — я жалкую, що заприсяглася.

III

Вони перевдяглися, щоб іти обідати.

Це стало звичкою. Вони завжди перевдягалися на обід. Так само, як і Вистава, це був своєрідний ритуал, якого вони суворо дотримувались, аби не збожеволіти, не забути, що вони цивілізовані люди, а не тільки безжальні мисливці за знаннями, котрі намагаються розв’язати проблему, від вирішення якої кожен з них волів би відмовитись.

Вони відклали скальпелі й решту інструментів, зачохлили мікроскопи, розставили по місцях пробірки з культурами, сховали в шафи, де зберігалися препарати, посудини з фізіологічним розчином, зняли фартухи, вийшли з лабораторій і причинили двері. На кілька годин забули чи спробували забути, хто вони й над чим працюють.

Вони перевдяглися на обід і зібрались у так званій вітальні, де для них були приготовані коктейлі, а потім перейшли до їдальні, вдаючи, ніби вони звичайнісінькі люди та й годі.

На столі — вишуканий посуд з порцеляни і найтоншого скла, квіти, запалені свічки. Вони почали з легкої закуски й закінчили десертом: сир, фрукти, для бажаючих — сигари. За обідом їм прислуговували роботи з бездоганними манерами.

Лодж сидів на чільному місці й дивився на присутніх. На мить він зустрівся поглядом із Сью Лоуренс і подумав, чи справді вона така сердита, чи, може, сердитий вираз її обличчя пояснюється грою світла й тіні.

Вони розмовляли так, як розмовляли за кожним обідом — то були світські балачки безтурботних, легковажних людей. Наставала година забуття, година, коли вони затлумлювали в собі почуття провини, змивали з душі її криваві плями.

Але сьогодні, подумки відзначив Лодж, вони не могли забути про те, що сталося вдень, бо говорили про Генрі Гріфіса, його несподівану смерть, а їхні обличчя залишалися при цьому неприродно спокійними. Генрі був людиною своєрідною, надто емоційною, ніхто з них так і не зрозумів його до кінця. Та вони дуже цінували його, і хоча роботи намагались розставити посуд так, щоб відсутність Генрі не впадала в очі, всіх ні на хвилину не полишало відчуття втрати.

— Ми відправимо Генрі додому? — звернувся до Лоджа Честер Сіффорд.

Лодж кивнув головою.

— Ми викличемо патрульний корабель і вони заберуть його на Землю. Тут відбудеться лише коротенька панахида.

— Хто виступить з промовою?

— Скоріше за все Крейвєн. Він знав Генрі краще, ніж будь-хто. Я говорив з ним. Він погодився сказати кілька слів.

— У нього залишилися родичі на Землі? Генрі не дуже полюбляв розповідати про себе.

— Кілька племінників та племінниць. Може, ще брат чи сестра. Ото, мабуть, і все.

Тут озвався Хью Мейтленд.

— Як я розумію, Виставу ми продовжимо.

— Так, — підтвердив Лодж. — Це рекомендує Кент, і я з ним згоден. Кент знає, що для нас краще.

— Це його робота. Він на цьому зуби з’їв, — втрутився Сіффорд.

— Безумовно, — сказав Мейтленд. — Як правило, психологи тримаються осторонь. Ніби вони уособлюють людську Совість. У Кента інша система.

— Він поводиться, мов священик. Справжнісінький священик, хай йому чорт!

Зліва від Лоджа сиділа Елен Грей, і він бачив, що вона не бере участі в розмові, а мовчки втупила погляд у кришталеву вазу з трояндами, яка сьогодні прикрашала стіл.

Важко їй, подумав Лодж. Адже вона перша побачила мертвого Генрі і, вважаючи, що він просто заснув, поторсала його за плече, щоб збудити.

На протилежному кінці столу, поряд з Форестером сиділа Еліс Пейдж — надзвичайно стримана й трохи дивна жінка, в її неяскравій вроді було щось невловно печальне. Та сьогодні вона була набагато балакучіша, ніж завжди. Зараз Еліс нахилилась до Форестера і, стишивши голос, аби не почули інші, щось збуджено доводила йому, а Форестер уважно слухав її, намагаючись приховати занепокоєння.

Вони засмучені, подумав Лодж, причому набагато більше, ніж я гадав. Засмучені й стурбовані, і будь-коли можуть втратити самоконтроль.

Смерть Генрі вразила їх набагато дужче, ніж йому здавалось.

Хоча Генрі й не відзначався особливою привабливістю, все ж таки він був членом їхньої маленької групи. Один із них, подумав Лодж. Чому не один із нас? Але так повелося від самого початку: на противагу Форестеру, якому легше було працювати, відчуваючи себе одним із них, Лодж повинен був триматися осторонь, зберігати дистанцію при спілкуванні з ними, — єдина можливість утримати авторитет влади, необхідний для його роботи.

— Генрі підійшов до якогось відкриття, — обізвався Сіффорд.

— Сью казала мені про це.

— Він помер тої миті, коли занотовував щось у записнику, — вів далі Сіффорд. — Можливо, це…

— Ми переглянемо його записи, — пообіцяв Лодж. — Всі разом. Завтра чи післязавтра.

Мейтленд похитав головою.

— Ми ніколи не зробимо цього відкриття, Бейярде. Ми користуємося іншою методикою, працюємо в іншому напрямі. Нам необхідно підійти до цієї проблеми по-новому.

— Як