Читати книгу - "Роза Вітрів"

Ранком я зателефонувала Герасимовичу сповістити, що безнадійно хвора на запалення душі.

Весь день ми клубочилися з Єжи в ліжку, розповідали, хто як жив ці два роки, де був, що бачив, що славив і що сновидив.

Я наслиненим пальцем виводила на його порцеляновому в веснянках чолі знак безкінечності. Він лишав попіл цілунків на моїм животі.

Чи мудро вважати, що час є? Чи розумно вдавати, що його не існує?

Чи можна щодня заново креслити слова на чистій сторінці, спалюючи за плечима волосся вчорашнього дня?

Чи можна ввірятися людям? Йняти віри собі?

— Ти пишеш?

— Ні-і. А ти?

— Я — так.

— Я зна-аю...— Єжи гладить мене по голові.

— То чого питаєш?

— Просто та-ак. Анна каза-ала, в тебе була персона-алка.

— Я знаю, що Анна сказала. Як вона?

— Досі вірить лише в гро-оші... і в те-ебе.

— Це так смішно.

— Чого?

— Просто смішно. Як можна вірити у мене, якщо я сама у себе не вірю, якщо я кам’яна і суха. як Зміїний острів.

— Ну-у, ти са-ама відповіла на своє запита-ання... Ма-аленький заповідний лисий острів із слав-авною історією, на-афтою і сканда-алами.

— Як тобі моя зачіска? — змінюю тему. Єжи добре знається на георгафії і може патякати про неї годинами.

— Са-ама постригла?

— Ні, одна перукарка. Рима. Ми із нею пили вино і розмовляли про вірші — уявляєш?

— Анна говори-ила, це був фурор! — з легкою гордістю мовить Єжи, не ведучи й вухом на мої спогади про вірші Рими і прозу життя.

— Фурор?! Вона пошуткувала.

— Анна не ма-ає почуття гумору, ти ж зна-аєш.

— Ні не знаю, мені не випало з нею жартувати. Це твоя прерогатива.

— Ти на що це натяка-аєш, ге, Розко? Теж хотіла б із нею. пожа-артувати? — Єжи регоче і тицяє мені пальці під пахви, знаючи, що я безтямно боюся лоскоту.

— Ой-ой. Хочеш бубличка? Знаєш, для мене загадка, як вона тебе досі терпить?...— я видираюся і знову перемикаю розмову на іншу тему.

— А що?! — його породисті ніздрі обурено напинаються.

— Як тебе, Єжи, терплять жінки? За що?! Ну за що? Адже тебе неможливо витримати.

— Ха! Розу-умниця! Ти ж із ними в одній кобурі. Як же ж ти мене перено-осиш, коли я такий неможли-ивий?

— Сама ось лежу і міркую про це. Біда-біда. Хіба так багато у цьому світі мазохісток?

— А це до чо-ого?

— Та бо співіснувати з тобою може або мазохістка, або бездушна, або геть тупа.

— Чува-ак, то з чого ти взя-ала, що ти — са-аме мазохістка?

— Хочеш ще бубличка?

Мобільний.

Антон: Мені сказали, що ти захворіла. Щось серйозне?

Роза: Ні-ні. Все добре.

Антон: Може, тобі щось привезти? Ти там не конаєш з голоду?

Роза: Конаю, але не з голоду. Ха-ха. Вибач. Дякую тобі за турботу, я в нормі, почуймося.

Наступного ранку я теж нікуди не пішла. Ми малювали.

Власне, я забила на роботу до кінця тижня — і це було чотири полум’яні доби, майже без сну і ніби у сновидінні: години поцілунків і сміху. Десятиріччя хвилин і миті блаженства. Я ні про що не думала, не затрудняла себе подібним, пірнала на саме темне-темне густе дно навіть без акваланга, кажучи собі, що вже помиляєшся сотні разів, нова помилка нічого не важить.

Мені знову довелося призвичаюватися до його хай і знайомого, але водночас вже чужого, трохи досвідченішого, трохи пом’ятішого, інакшого тіла двадцятисемирічного чоловіка. З грубішою щетиною на щоках і підборідді, з легкими зморшками на скронях, в кутиках сонцесяйних очей. Його дорослість як скам’яніння, майже не помітна на дотик, але пробивається у голосі, подиху, погляді.

Я знову згадала як це — відчувати на собі його запах. Віднаходити його сліди зокола і повсюдно: на чашках, на вікні, на підлозі, на волоссі, на рогівці, у шурхоті й своєму відображенні у дзеркалі — скрізь. Він знову заполонив собою мій світ. Насобачив сполохано прокидатися вночі, аби спевнитися, що він дійсно тут, поряд, дихаючий і рідний, а не лише сласний серпанок моєї життєдайної уяви.

Мабуть, не існує жодної адекватної причини, чому ми впадаємо у закоханість. Такого пояснення не містить навіть сам об’єкт пристрасті. Ніякої загадки у цьому немає, так само, як немає розгадки.

Я ніколи не могла видобути