Читати книгу - "Хроніки Південного"

Все так нічого, але дуже нестандартно і важко у житті застосувати. «Твої очі немов голубині…» І до чого тут голуби — брудні птахи з оченятами, як макові зернята? У щурів очі й те більші. Якби порівнювали із зірками чи перлами, я б міг ще зрозуміти, а зараз все, мов та лірика, яку ми у школі декламуємо: «Твої очі, як фари трактора, зуби — як оргáн у селі…» Про зуби там теж пишуть, що вони немов та отара овець обстрижених. А ви коли-небудь нюхали їхню вовну? Я б сказав, що вона смердить. Тому це те саме, що сказати дівасі: ти файна, тобі з рота тхне… І хто взагалі каже компліменти зубам? Хіба дилери зубної пасти. Там ще є про вуста, що немов якась там нитка, щоки, мов частина гранатного яблука, а шия, немов та Давидова башта. Це все не підходить. Навіть її груди як сарни. Краще б сказали — як гори, а мої руки, мов ягнята, що скубають гірську траву. Корочє, тут треба самому виплутуватися, тому і кумекаю: маю дівчину, але інструкції до неї ніхто не додав. Вона гарненька, шалено гарна, та як це сказати?

Якось після прогулянки верхи на станції юних натуралістів вона підійшла до мене, і від неї повіяв дивний запах. Запах коней і осені мені нагадав село. Я сказав, що її волосся пахне. Як? «Свіжістю», — кажу. І додав, що можу дивитися — не надивитися на неї, коли вона їздить верхи. «А про що думаєш?» — запитує.

«Не знаю, мабуть, ні про що, гарно та й усе». Цього разу ми знову попрямували до озера, і я, вдивляючись у воду, майже ненавмисно відвалив ще один комплімент: твої очі набагато глибші за це озеро. Я відчув як вона пом’якшала, а коли ми цілувалися, зовсім розпливлась. Мої долоні ознайомились не лише з частинами тіла, які оспівує «Пісня Пісень», але й з тими, про які мій язик співати не осмілився б. І нарешті мені стало ясно, де той клітор, і як тут все спрацьовує. Може, не зовсім до кінця, бо так щоб бачити, я його не бачив, але у світі є багато речей, яких ніколи не бачив, але вони є, і все працює. Наприклад — радіохвилі, вірус грипу чи бактерії, або твоє серце. Воно є, ти його відчуваєш, але не бачив і не побачиш. Моніка теж каже, що справжнє лише те, чого не видно. Вираз «стало ясно» тут не зовсім точний, оскільки не було так, що я сидів, і мені прийшло в голову. Тут пізнання через дію. Правду кажучи, вона сама схопила мою руку, що блукала десь там довкола і спрямували у правильному напрямку… Звичайно, не казала — познайомтеся, тут клітор, вона вже нічого не говорила, а скоро і зовсім розмовляти не могла. Але все гаразд, я не розгубився, бачив таке по тєліку, що так і має бути. Та все одно, скільки тєлік не дивись, коли таке стається у житті, це просто — бомба.

Втім, чому вона більше не кличе мене до себе? Цікаво, чому, а?

20

— І чому вона більше не кличе мене до себе? — запитую я в Мінде після того, як розповів йому що до чого.

— Мабуть, її батьки не хочуть допускати до неї пацанів в цілому, або їм не підходять конкретно такі, як ти. Інших варіантів нема.

Бізнес в Мінде призупинився. Він обмірковував можливість перейти до оборудок з контрабандними цигарками, бо від кислоти, якою випарюють джинси, нічого доброго. Однак з цигарками не так усе просто — всі хочуть отримати свою долю, поки кожному мусору щось відстібнеш, сам опинишся в мінусі. Мінде знову хоче бути каратистом. Одночасно Брюсом Лі й Ван Дамом. Я маю підозру — той удар у мій ніс справив на нього сильне враження.

Приходжу я до кінотеатру «Саулес», чекаю там після уроків на Моніку, маю намір прямо в неї про це спитати, а не в Мінде. Чому вона мене не кличе більше до себе? Чого вона ухиляється або хоче щось приховати? Я ж хочу показати її всім, хочу з нею піти на танці до нашої школи, а вона гуляє зі мною лише в парку і додому більше не кличе. Хіба коли немає батьків і брата. Буцімто на танцях їй не подобається музика, і вона не любить танцювати. Можна подумати, що там збираються лише ті, кому подобається танцювати…

— Ну, то розповідай, де стільки часу пропадав? — запитує вона мене.

Я замість того, щоб викручуватися, весь час дивлюся на її кулон, і безперервно до голови лізуть різні думки про той дивний кулон. Нічого не розумію. Знаю, що схожі речі носять різні альтернативні неформали — літера А в колі, а тут якась зірка. У принципі, мені байдуже, але чомусь я не можу зосередитися і почати викручуватися з ситуації.

— Де пропадав? Я ж казав: багато вчився, читав, тренувань теж було багато. Прочитав «Відьму і дощ».

— І як?

— Ну, нічого. Хоча сексу могло бути й більше, — намагаюся жартувати.

— Ти зі свого досвіду говориш? У реальному житті набагато більше сексу, закривавлених простирадл…

— Що це за натяки?

— А може, це й не натяки, коли ти так захвилювався?

— Тобі Едита вже чогось нащебетала?

— Ти мені тут допит не влаштовуй, ти сам скажи, що і як було в тебе з тою Міглею?

Ну, ні. До мене скаче каратист-недоробок, б’є мене в пику ні за що, а я ще й маю виправдовуватися. Виправдовуватися перед тобою, перед батьками. А щоб ви повірили, маю вигадувати різні історії, тому що тут нічого не було, але ніхто ж не повірить у те, що нічого не було, бо за нічого просто так пику не товчуть, зубів за ніщо не вибивають. Той каратист не мусить перед кимось оправдовуватися, та й Мігле — теж ні, тільки я мушу. Мушу пояснювати, ремонтувати негайно зуб і у власному дворі вислуховувати насмішки малолітків. Різних історій вигадувати я не вмію, та й що тут вигадаєш, коли всі бачили, що він мене тріснув із‑за тої Мігле, всі це знають, то навіщо ще розпитувати, нащо? Що я мав би відповісти? Ну, авжеж, я намагався лізти до дівки каратиста, дістав