Читати книгу - "Хроніки Південного"

по голові, тому лежав тут пару днів і читав роман. Або мушу тут пускати мильні бульки, що нічого не було, а тоді ти будеш мене догризати, бо будеш бачити, що це все — мильна піна. Корочє, ти собі думай, як хочеш. Можеш вважати, що я, маючи таку дівчину, через яку мені заздрять всі знайомі пацани, хоча й не всі це хочуть визнавати, у власному дворі тискаю якусь затаскану куницю. Ти мені відповідай — що я маю казати, коли тобі Едита вже запудрила мізки. Усі у нашому дворі гадають так, як їм цікавіше. І ти ніколи не дізнаєшся, як там насправді було, просто вибирай, кому з нас повірити.

Я справді не вмію вигадувати історій, але на базарі навчився плести будь-що, головне — натхненно, щоб повірили. Тут, звичайно, я не зовсім будь-що говорив, проте було помітно, шо мій монолог справив враження, тому я далі продовжував, уявляючи собі грандіозну сцену кохання, оскільки ми стояли біля кінотеатру «Саулес», а в нас за спинами висів намальований плакат «Фореста Гампа», а коли говориш безперестанку, імовірно подумають, що говориш правду.

— Може, ти хочеш, як наша вчителька литовської, перевірити, які книжки я читав в ті дні? Так ось — «Відьму і дощ», «Ідіота» і «Поезію Стародавнього Сходу».

— Поезію Стародавнього Сходу? Чи бойові мистецтва Стародавнього Сходу?

— Але ти мені все одно не віриш. Тепер весь час будеш докоряти з тим каратистом? Це те ж саме, якби на вулиці на тебе напали, пограбували, а потім ти маєш оправдовуватися, чому тебе пограбували.

— Та гаразд, уже завершуємо. З яких це пір ти читаєш поезію?

— З яких? Віднедавна, але не в тому суть. Суть у тому, що Брюс Лі не тільки читав поезію, але й писав.

— І Брюс Лі написав ту «Поезію Стародавнього Сходу»?

— Треба ж, ти тут бавишся у Шерлока Холмса? Ти ж питала, з якого часу я читаю поезію. Ось коли я дізнався, що Брюс Лі писав поезію.

Зрадівши, що мова нарешті пішла далі від дворових справ, й я був готовий якнайскоріше віднести її до світу поезії.

— Я розглядав, що можна тут прочитати ще для вчительки литовської мови, і знайшов книжку на полиці у батьків, де стоїть черга коричневих книг з позолоченими буквами — Бібліотека всесвітньої літератури. У всіх такі книжки стоять, проте в руках своїх батьків цих книжок я ніколи не бачив. Але красиво, коли подивишся: стінка коричнева, книжки теж коричневого кольору іншого відтінку із золотими літерами. Стіни теж кремового кольору. Усе в один тон. Там і взяв «Поезію Стародавнього Сходу». Подивився, що це не проза, можна прочитати швидше. І почав читати. Там були такі вірші — майже як проза — китайські. Довгі розповіді, тільки написані рядками. Ні про що. На кшталт, виходить чувак в гори з жінкою і дітьми і повертається назад. І більше нічого, тільки те, що йому там добре, і все. Ось так, а зараз увага, я зовсім не хотів цього розповідати, бо ще подумаєш, що в мене не всі вдома, та якщо вже пішла така відверта розмова, я розповім. Мені зовсім дах знесли японці. У них є такі хоку. Між іншим, Брюс Лі теж схожі вірші писав, ті, що Мінде нарешті мені показав. Колись, мабуть, я б подумав, що це якийсь жарт, а не вірші. Але ж вони всі знаходяться у тому збірнику віршів! Якщо показати нашій вчительці, підозрюю, що вона б не повірила, що це поезія. Наприклад, ось такий:

Старий ставок,

Жабка стрибне — сплеск пролунає.

Як вам таке? А мені це — щось таке. Сидячи тут, у Шяуляї, читаєш, що один японець написав сто років тому, потім один литовець це переклав з російської литовською мовою, а так здається, ніби сидиш на селі біля того самого ставка і чуєш, як ті жабки стрибають у воду. У принципі, мені зовсім байдуже, як там жаби у ставку стрибають у воду. Але тут я прочитав, все згадав — і мурахи по спині побігли. Тільки не виходить цього розповісти так, щоб пояснити.

Я все у цьому дусі розповів Моніці, а вона каже, що все тут, може, й гарно, по-справжньому, але потрібно вдивлятися глибше, не лише на поверхню води, а туди, де глибше.

— А що там може бути глибше? Водорості, жаби і риби… А ще п’явки, багато п’явок.

Тоді вона починає пояснювати, що не все тут просто й ясно. Світ довкола — дуже загадковий, все, що справжнє — зазвичай невидиме. Візьмемо якесь звичайне яблуко, що не тільки яблуко, а ще й символ. Воно може вказувати ще на щось інше, наприклад — спокусу Єви.

— Ти ж знаєш, що Єва спокусила Адама, так?

— Ясно, що знаю.

— Ну ось, якщо його спокусила Єва, то й інші жінки можуть спокусити.

— Що, яблуками? Ти серйозно? Чи не надто старомодна техніка?

— Це не техніка, а магія. Є речі, які володіють великою енергією і потужністю. Треба лише вміти це використати.

— А ти це вмієш, я так здогадуюсь, хіба ні? Коли я пригнав до тебе вперше, ти не спроста спекла яблучний пляцок. Пустила у справу півкошика яблук. Ось й спрацювало.

— Ну так, а тобі головне все спотворити і зі всього поглузувати?!

Я насправді думав, але нічого не казав. Після того, як прочитав «Відьму і дощ», мені її балачки не здавались нісенітницями, та хотілось показати, що сумніваєшся у всьому, що все це — дурниці, бо тоді будеш здаватися дуже розумним. Зрештою, все потрібно обміркувати, обдивитися зі всіх сторін. Скажімо, якби я з’їв яблуко й залишив качан. То це — теж символ? Вказівка на колишнє яблуко? Чи на голодного чоловіка?

— Та ні. Ясно, що не весь час я кепкую. Однак хочу більше переконатися. Знаєш, я читав Біблію, якраз нещодавно, тому знаю не лише про яблука, але й про Хому, який не вірив, що Ісус воскрес, поки пальця у проколотий бік не засунув. А коли вже засунув, то все гаразд.

— Аякже, звичайно, що