Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Батько знову налив.

— Пішла до куми. Та просила допомогти.

Лис із Петром гостро переглянулися. Кожен зрозумів, що старий просто відіслав її з дому.

Розмова не клеїлася, і вони мовчки перехилили ще кілька шкаликів. Старий відчував напругу і намагався оживити розмову, та на його питання кожен відповідав уривчасто й стисло.

Повернулася Галя.

— Степане, тебе яким вітром сюди занесло? — запитала вона.

— Недобрим, воєнним, Галю,— відповів Лис.

Вона щось щебетала, намагалася бути гостинною і невимушеною. Старий захмелів і тихо куняв за столом. Якась двозначність ситуації, яку всі відчували, змусила піднятися обох. Галя провела Петра, доки Лис вовтузився з непоступливим ременем. Із-за дверей Лис почув шепіт.

— Петре, не приходь більше, між нами нічого не було і не буде. Забудь мене.

— Що ж, прощавай, Галю. Дякую за гостину.

Вона повернулася і зависла на шиї у Лиса.

— Я так чекала на тебе, молилася... Казали, що ти загинув, та я не вірила.

Від гарячого поцілунку в нього запаморочилось у голові. Вона потягла його до своєї кімнатки...

Темний грабовий ліс лише починав сіріти. Мовчазний осінній ранок хапав пронизливим холодом. Він нарешті вийшов на узлісся і глянув на циферблат годинника. Зелені цифри вже не світили містичним фосфорним вогнем. Була шоста ранку. Уже скоро. Він скинув із-за спини важку совіцьку снайперську гвинтівку і заліг у сиву від паморозі, хрустку траву. Маслянисті набої блиснули несправжнім тьмяним золотом. Він плавно пересмикнув затвор, розвернув м'ятий німецький офіцерський кашкет козирком назад і припав оком до прозоро-фіолетової лінзи оптичного прицілу...

— Я повернуся, Галю. Обов'язково повернуся до тебе. Знайду, де б ти не була, кохана моя,— він поцілував її.— Мені час іти.

Вона перехрестила його:

— Хай Бог береже тебе, вояче.

Лис закинув за спину автомат і пішов добре знайомою польовою стежкою, оминаючи хати з галасливими собаками і розбиту фірами дорогу. Холодний вітер пронизував утлу мишасту шинель, шмагав по обличчю невловимою дрібною мрякою, але він ішов і всміхався.

Війна, цей жорстокий і моторошний світ був десь далеко і здавався несправжнім, нереальним. Німці, польські аківці, далекі тепер совіти, нещирі, часом страшніші від ворогів союзники були далекими і нудними, як сторінка гімназійного підручника історії.

Щастя — чи має Лис на нього право? Він — один із тих маленьких людей, що збройно повстали проти двох циклопічних, нелюдських військових машин. Чи є у нього майбутнє?

Зненацька з дерева зірвалася зграя ворон. Лис миттєво схопився за автомата.

Сухо тріснув одиночний постріл гвинтівки, і за мить задеренчала вже марна й запізніла на вічність черга фінки.

Куля підкинула його тіло, і він упав у вологе пряне листя. Ще димився ствол автомата, що валявся поруч. Ось і все...

Дійсність повернулася до нього шаленим болем. Тягучі миті наближали до нього постать, що підвелася з землі. Лис був спробував поворухнутися, але тіло не слухалося. Тільки відчував, як під шинелею гарячим струмком цебенить кров. Стрілець дістав пістолет і пересмикнув затвор.

Граната... Хоч би вдалося дотягтися до кільця. Тоді ця бляшанка репне вогняною квіткою — і він помститься й забере зі собою вбивцю. Та руки не слухалися. Світла пляма обличчя вже набула обрисів. Лис упізнав його.

— Петре, це ти?

Той мовчав.

— Петре, я знаю, що це ти. Це через Галю чи тому, що я мірошник?

Той опустив пістолет.

— Господи, Петре, що ж ти робиш? Збав мене від страждань, будь чоловіком, я ж і так не жилець...

Петро вистрілив...

Пітер Ковальчук, бізнесмен і шанована в цьому маленькому місті людина, кілька днів тому поховав дружину. Діти давно розлетілися та нагадували про себе лише поштівками на Різдво. Старий відчував себе у цьому великому будинку, де вже оселилося відлуння, самотнім, старим і нікому не потрібним. Безсоння і спогади — це все, що лишилося. Єдина розрада — з'їздити в неділю до церкви. Літній приязний священик завжди вислуховував його.

Цього ранку опустилася густа імла. Утім, старий хотів потрапити на недільну службу. Він сів за кермо, повернув ключ. Старий двигун колись дорогого та респектабельного авта загудів солідною басовитою нотою. Жовті фари розрізали імлу. Він їхав поволі та зосереджено пильнував сіру стрічку слизької дороги.

Раптом Петро зауважив постать на узбіччі. Либонь, якийсь із тих гіпі ловить попутку для своїх далеких та безцільних подорожей. Він ніколи не підвозив цих підозрілих нероб. Та за мить старий упізнав його. Мишаста німецька шинеля, закинутий за плече автомат-фінка, не припалена цигарка та сірі насмішкуваті очі...

Ні! Це неможливо... Старий вдавив педаль акселератора до підлоги. Машина рвучко подолала гарантовані виробником шість секунд розгону до максимальної швидкості. Його втиснуло в крісло, і лише за мить він побачив величезну вантажівку, що випливала