Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

місце приходила вічна туга. Перед очима рікою протікало минуле, воно виникало без якогось порядку чи пріоритету — окремими подіями. Часто згадувалася мама. Від неї залишилося небагато, і ті крихти, що виринали, були йому дуже дорогими (туманні проблиски, сконцентровані на гостріших відчуттях). Йому здавалося, що він пам’ятає її мускатні парфуми, її рожевий косметичний столик з кремами та щітками, пуф з китицями, м’якість оксамиту, який він відчув, коли вона одного вечора схилилася над ним, показуючи золоту підвіску з секретом і присідаючи поряд. Але він не міг пригадати ні її голосу, ні її слів, ні погляду. Образ матері розтопився у спогадах, так само, як і інші живі істоти, яких він колись знав. Цей висновок налякав його. З того часу, як він втратив обличчя, всі інші також стерлися: мамине, батькове, приятелів, найближчих друзів, викладачів, навіть лице Мадлен... Вона також часто згадувалася. Безлика, але зі своїм сміхом. Іншого такого живого сміху він ні в кого не чув. Щоб знову його почути, Едуард робив зухвалі речі — та це було й неважко. Якийсь малюнок, кілька гримас, якась карикатура служки — і от вони вже обоє регочуть (бо Едуард не був злим, це було видно). Але особливо її смішили перевдягання, до яких він мав безмежний потяг і неперевершений талант (згодом це перейшло в трансвестизм). Правда, коли вона бачила його макіяж, її сміх тоді ставав натягнутим (не через неї саму, казала вона, а «через батька, якщо він раптом це побачить»). Вона намагалася за всім наглядати, за найменшою деталлю. Але інколи і їй це не вдавалося (як-от, наприклад, під час поважних прийомів увечері, коли Едуард прийшов, зробивши вигляд, що забув змити туш із вій). Як тільки пан Перікур це помітив, то підвівся, відклав серветку і наказав синові вийти з-за столу. «Ей, за що? — скрикнув Едуард з напускною образою. — Що я такого знову зробив?» (Але тоді ніхто чомусь не сміявся.)

Всі ці обличчя, навіть його власне, зникли, жодне не залишилося. У світі без облич — до кого прив’язатися, з ким боротися? Для нього тепер це був світ безголових силуетів, а ще, ніби компенсуючи втрату голів, пропорції тіл були збільшеними, масивними, як у його батька. Спогади з раннього дитинства виникали, як мильні бульбашки. Інколи чарівний трепет, змішаний із захопленням від його дотику, чи його манера говорити з усміхом: «чи не так, сину?», звертаючись до нього як до свідка в дорослих розмовах про те, в чому він геть нічого не розумів. Здавалося, його уява збідніла, застрягла у вже готових образах. Так, інколи батькові у спогадах передувала широка і непрозора тінь, ніби злий людожер-огр з малюнків. А батькова спина! Така широка і страшна спина здавалася йому гігантською, поки він сам не виріс до батькових розмірів і не став вищим за ту спину, яка тоді вже для нього виражала байдужість, зневагу та відразу.

Колись Едуард батька ненавидів, тепер з цим покінчено: обидвох чоловіків поєднувала взаємна зневага. З життям Едуарда теж покінчено, бо в ньому навіть не було місця для ненависті. Навіть ця війна, і та була для нього втраченою.

Так минали дні, він збирав óбрази, жалі. Альберт виходив і повертався. Коли треба було поговорити (Альбертові постійно треба було говорити), Едуард виринав зі свого сну. Вже наставала восьма година, а він ще не вмикав світла. Альберт метушився, як мураха, говорив із завзяттям, особливо про те, що йому бракує грошей. Альберт часто навідувався до бараків у Вільгрені, які були побудовані урядом для найбільш постраждалих, і казав, що все тане з божевільною швидкістю. Він ніколи не говорив, скільки коштує морфін, — така у нього була манера показати свою делікатність. Він говорив про гроші загалом, якимсь бадьорим тоном, так ніби йшлося про тимчасові труднощі, про які потім буде смішно згадувати. Так колись говорили на фронті, щоб підняти собі настрій. Інколи про війну говорили як про звичайну військову службу, важку роботу, по якій залишаться потім приємні спогади.

Альберт думав, що фінансове питання от-от вирішиться — це просто справа часу, коли Едуардова пенсія з інвалідності полегшить фінансове навантаження і допоможе забезпечити потреби товариша. Солдат, який пожертвував своїм життям заради батьківщини і ніколи більше не зможе жити нормальним життям, — він один з тих, хто виграв у тій війні, хто поставив німців на коліна... То була тема, яка тривожила Альберта від самої демобілізації. До виплати демобілізованого він вже подумки додавав заощадження, пенсію з інвалідності, відшкодування...

Едуард знаком різко заперечив.

— Чому це — ні? — спитав Альберт.

«Ну от, — подумав він. — Едуард навіть не починав щось робити, він навіть не заповнив і не відправив документів!»

— Я все зроблю сам, малий, — сказав Альберт, — не хвилюйся.

Едуард знову заперечливо мотнув головою. Але оскільки Альберт нічого не второпав, то він узяв дощечку для спілкування і крейдою написав: «Ежен Лярів’єр».

Альберт насупив брови. Тоді Едуард підвівся, вийняв з військової сумки зім’ятий друкований формуляр із заголов­ком: «Заява на виплату компенсації чи призначення пенсії» та списком необхідних документів для проходження комісії. Альберт зупинився поглядом на місцях, підкреслених Едуардом червоним олівцем: документ, що засвідчує походження рани чи хвороби, виписка з медичного реєстру про госпіталізацію та лікування, бланки транспортувань, направлення на первинну госпіталізацію...

Це було справжнім шоком.

Це й зрозуміло. Ніякого Ежена Лярів’єра не було зареєстровано як пораненого на 113-й висоті ані госпіталізовано. Треба було знайти Едуарда Перікура, вивезеного та померлого згодом від поранень, а потім Ежена Лярів’єра, перевезеного в Париж. Але найповерховіше розслідування покаже, що ця історія не тримається купи, що поранений і госпіталізований Едуард Перікур зовсім не є Еженом Лярів’єром, який був виписаний з шпиталю Роллена з вулиці Трюден. А потрібні документи надати неможливо.

Едуард змінив посвідчення, отож він нічого довести не зможе, тому нічого і не отримає.

А якщо під час розслідування копнуть глибше в реєстрах, виявивши махінації та підробку почерку, — замість пенсії можна отримати... строк.

Війна призвичаїла Альберта до нещасть, але зараз він цю ситуацію сприйняв як кричущу несправедливість.