Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

Так що тепер у нас є вигаданий персонаж з роману Андруховича «Перверзія» (Ліза), що посилається на персонажа з поеми її автора і давнішого прозового твору (Сем [Самійло] Немирич), відносячи його до головного героя «Перверзії» (Перфецький) і згадуючи зґвалтовану Немиричем дівчину (Амалія Неборака) — явний натяк на прізвище колеги Андруховича по «Бу-Ба-Бу» (Неборак). Нарешті, ми маємо примітку, яка пояснює, що Ліза помилково плутає Перфецького з «іншим добре знаним, сучасним поетом» Юрієм Немиричем — вигаданим персонажем з «Рекреацій» Андруховича[212]. Ці згадувані раз по раз персонажі перетинаються в різних площинах, сягаючи поза межі однієї конкретної спільноти і, отримуючи натомість змогу належати до кількох спільнот одночасно.

Євгенія Кононенко запозичила аналогічний підхід до створення такої спільноти. В одному з епізодів її роману «Імітація» вона посилається на колегу — письменницю і представницю вісімде-сятників Оксану Забужко. Епізод змальовує розмову, під час якої Анатолій розповідає Маріанні, що єдиною українською книгою, що продавалася на книжковому ярмарку в його районному центрі, були «Польові дослідження з українського сексу», і що всі примірники цієї книги відразу розкупили вчительки з української мови для своїх уроків[213]. Кононенко не згадує Забужко на ім’я, але вплітає назву одного з найвідоміших романів пострадянської української літератури в повсякденне життя вигаданого світу, створеного нею. Таким чином, Кононенко витворює зв’язок із Забужко і вміщає її у свою інтертекстуальну спільноту.

Інтертекстуальність, своєю чергою, формує тканину прози Юрія Іздрика. У «Воццеку» посилань стільки, що письменник і критик Володимир Єшкілєв опублікував свій власний окремий «путівник» по численних посиланнях, на які багатий роман. «Воццекургія бет» Єшкілєва була задумана як «коментарі до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика «Воццек»[214]. Книга Єшкілєва перелічує і пояснює очевидні і неясніші натяки, до яких Іздрик вдається у своїй прозі. Його посібник показує читачеві, що більшість інтертекстуальних посилань у «Воццеку» зв’язані з поезією Юрія Андруховича, зокрема з «Листами в Україну», циклом віршів (які Андрухович сам процитував у своїй прозі) і поемою «Індія». Цікаво, що одне з посилань на «Індію» згадує не опубліковану версію поеми, а таку, якою її натомість Юрій Андрухович прочитав під акомпанемент живої музики на вечорі з нагоди «сторічного ювілею» «Бу-Ба-Бу»[215]. Той факт, що Іздрик вибирає конкретну, «приватну» версію поеми, покликаний підкреслити інтимну природу літературного зв’язку, витвореного ним унаслідок цитування. У «Воццеку» Іздрик також цитує поезію Галини Петросаняк (двічі), згадує свій власний літературний журнал «Четвер» і посилається на «Хомського», — прізвище, що з’являється також у прозі Андруховича і Єшкілєва.

Де у «Воццеку» найбільше посилань на вісімдесятників, то це у двох розділах під назвою «Синдром Любанського» і «Прихід Героїв». У першому випадку ми маємо першу появу Карпа Любанського. Це ім’я також з’являється в інших прозових творах Іздрика і, як правило, сприймається як посилання на Юрія Андруховича. Насправді, Андрухович і собі згадує у «Перверзії» ім’я Карпа Любанського, зазначаючи, що йдеться про псевдонім головного героя цього роману Станіслава Перфецького[216]. Як вказує Єшкілєв, у «синдромі Любанського» з’являються персонажі, імена яких — це завуальовані натяки на членів пострадянського івано-франківського мистецького кола, до якого належали він і Іздрик[217]. У цьому конкретному прикладі Іздрик і Андрухович прокладають двосторонній шлях, який пов’язує між собою їхню прозу; виникає зв’язок. Але два різних автори, що вдаються до одного посилання, теж дозволяють висловити два різні погляди. Вивчаючи підхід Рікера до наративної ідентичності, Кетлін Блерні вказує, що «наративну ідентичність самості буде, отже, розширено за рахунок видозміни історії життя з різноманітних поглядів і на різний риторичний спосіб»[218]. Забезпечення різних поглядів на той таки предмет дозволяє використовувати різні виклади оповіді, всі з яких є ключовими компонентами у визначенні себе. Крім того, заохочується множинність, коли різні автори розміщають одного героя або ім’я у двох різних творчих світах; подаються різні погляди на одну тему, і всі підходи однаково мають право на існування.

«Прихід Героїв» виходить за рамки «Синдрому Любанського» і посилається на загальноукраїнське коло інтелектуалів, яке складають переважно вісімдесятники. Лежачи в ліжку, Воццек (Той) чує голоси з сусідньої кімнати й ідентифікує їх за вокальними особливостями:

А з-за дверей і справді лунали голоси. І деякі з них Той навіть зідентифікував. Ну, насамперед це, звичайно, був голос Карпа Любанського, з його патріаршими інтонаціями. А отой високий, з гиготливим сміхом — то, мабуть, Ірпінець. А той басок, з гнусавинкою — Густав (котрий із них?). А той зухвалий баритон безперечно належить Боракне. А шамкотіння — Камідяну. А істерична скоромовка — Забужко, а блаженне лопотіння — Лишезі, а розкотистий регіт — комбатанту Довгому…[219]

Іздрик диригує іграми в слова з іменами