Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Зорій і Симко вийшли. Біля входу в лікарню на них уже чекав Микола.

— Петре Миколайовичу, — почав доповідати старший лейтенант, — з попередньої розмови з тими дебілами вдалося встановити, що Бойченко прибув на територію дачі приблизно о 19-й годині. Наказав готувати вечерю, а сам пішов прогулятися лісом — біля свого палацу. Там того лісу кіт наплакав — гектарів чотири-п’ять. Усю територію обнесено височенним парканом з колючкою, периметр охороняється. Проникнення сторонніх на територію майже виключено. А хвилин за тридцять, коли приготували вечерю, охоронець пішов кликати хазяїна і знайшов його метрів за триста від будинку. Бойченко лежав на траві горілиць і, як спочатку здалось охоронцеві, спав. Але розбудити не вдалося — був непритомний. По рації викликав допомогу. Перенесли тіло ближче до будинку — там достатньо світла — і переконалися: з хазяїном біда. Запанікували, швидко прийняли рішення везти у Феофанію, завантажилися, й ось вони тут. Само собою, ніхто нічого не знає, і версій — жодних. Можна припустити, що хтось проник на територію дачі, побив Бойченка й так само зник. А можливо, причетний хтось із своїх.

— Версії висуватимемо потім. Зараз бери ще хлопців і дуйте на дачу Бойченка. Усе прочесати, перелопатити, перетрусити. Поки що — з добровільної згоди його рідних. Потім буде дозвіл прокурора, і зробимо капітальний обшук, — Симко дав зрозуміти, що інструктаж закінчено.

— Петре Миколайовичу, — Микола не поспішав виконувати наказ Симка, — як я зрозумів із розповідей охоронців, на дачі Бойченка нікого з його рідні немає. Можливо, вони там ніколи й не бували. Принаймні я так зрозумів.

— Тоді вперед, шмалять без будь-якого дозволу. Візьміть «Беркут», тільки глядіть там, без трупів.

— Товаришу підполковнику… — почав було Микола.

— Я сказав — уперед, — різко перебив його Симко. — Уперше, чи що?

Старший лейтенант мовчки крутнувся на місці й швидко пішов до міліцейської машини.

— Зараз розбігаймося, кожен по своїй лінії збираймо все, що зможемо, завтра сюди, — Зорій потиснув Симкові руку.

Опівночі їхати на роботу не хотілося. Але Богдан Данилович знав — там його чекає Яруга.

Зорій зазирнув у кабінет Яруги. Той сидів за столом і щось читав.

— Вікторе, ходім до мене. Чаю хоч вип’ємо. До ранку ще далеко.

— Та я вже стільки його випив, чекаючи вас, що аж із ушей капає.

— Нічого, за компанію ще вип’єш.

У кабінеті Богдан Данилович поставив електричний чайник, увімкнув обігрівач.

— А тепер поміркуймо, — Зорій відкинувся на спинку стільця. — У проміжку в кілька днів побито двох майже найбагатших в Україні олігархів. Побито по-звірячому. Ще не факт, але, схоже, дубасила одна й та сама людина. Хоча того, хто здатен так скалічити собі подібного, людиною назвати можна лише умовно. В обох випадках нападник жодних слідів не залишив. Крім, звичайно, слідів на тілах постраждалих. Якщо у випадку з Бойченком підтвердиться, що бив лівша, це буде єдиною прив’язкою до версії про причетність до цих злочинів нашого «Терориста». Те, що його сьогодні (чи пак уже вчора) бачили в Києві, ще не підтверджує нашої версії. Але нині інших зачіпок немає. І твої агенти поки що не дають інформації про місцеперебування Пацька. Побачить побачили, а де він — хрін його знає. Ти з агентом, який повідомив про це, зустрівся?

— Ще ні, домовився на завтра.

— Швидше все треба робити, швидше.

— Богдане Даниловичу, насправді припущення щодо причетності Пацька до замахів на життя Назарова й Бойченка дуже слабкі. І насамперед — незрозумілі мотиви. Більше того, навряд чи олігархи хоч коли-небудь перетиналися з Пацьком. У них зовсім різні життєві орбіти. Правда, якщо врахувати інформацію, яку ми вже отримали про Пацька, для його вчинків не треба ніяких мотивів.

— А в нас нині є якісь інші варіанти? — Зорій поклав у чашки пакетики з чаєм, налив окропу. — Може, щось новеньке підкине Симко? Його хлопці зараз шмаляють дачу Бойченка. Та й по місту серед криміналітету в міліції кращі агентурні позиції, ніж у нас. Залишається дочекатися ранку. Може, він принесе якісь новини. Давай, Вікторе, йди до себе, трішки покемаримо на стільцях. Нам до цього не звикати.

Розбудив Зорія дзвінок мобільного телефону. Полковник повільно підвівся зі стільців, на яких мордувався кілька годин. Боліли боки, у скронях тенькало, наче після перепою.

— Алло! — ледве проскрипів Зорій.

— Богдане, вибач, що так рано, — голос Петра Симка звучав зморено і в’яло, — але щойно зателефонував лікар із Феофанії — Бойченку зробили операцію. Як тільки ми від’їхали, привезли якесь світило з Німеччини, що практикується на внутрішніх органах. Мабуть, приватним літаком. Коротше, п’ять годин тривала операція. Усередині все заштопав і заявив упевнено, що олігарх житиме. Виявляється, у Бойченка найбільше постраждала голова — робили йому якісь обстеження на унікальній апаратурі. Якщо всередині, можливо, все й загоїться, то з головою можуть бути проблеми.

— Зрозуміло, — Богдан уже очуняв. — А як там на дачі олігарха, що доповідають твої бійці?

— Познаходили там усякої всячини до чорта — потім розкажу, але нічого такого, що пролило б якесь світло на побиття олігарха. Жодних слідів.

Зайшов Яруга — поголений, свіжий, наче й не було позаду тривожної безсонної ночі.

— Ось що значить молодість! — замість вітання сказав Зорій. — Як нова копійка. Зараз і я «підрихтуюся» — і до начальства. Шершун, мабуть, уже чекає