Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Значить, тезко. Мене теж звати Петром, — знов-таки спокійно відповів водій. — Хтось мені колись казав, що в Україні мало не кожний десятий — як не Петро, то Петрович. Узагалі в команді за диспетчера я: перший виклик із центру приймаю, а потім, якщо треба уточнити діагноз або ще щось, даю трубку черговому лікарю. Але це буває рідко, бо я сам за освітою медик і ще не все забув.
— Це добре, — пом’якшав Симко, зрозумівши, що водій не такий уже й простак. — Далі?
— О двадцятій десять зателефонував диспетчер і сказав, що є виклик: якийсь мужик повідомив про пораненого в котеджному містечку Святогори під Києвом. Там біля будинку № 2 на третій лінії лежить чоловік, йому потрібна медична допомога. Лікар із сестричкою тільки-но вийшли від хворого на вулиці Кіквідзе — ми зразу зафіксували виклик, і вперед. Я добре знаю те містечко, не раз бував, отож добралися швидко. Тисняви на дорогах не було. Щойно доїхали, лікар не встиг вийти з автомобіля, а тут з подвір’я одна за одною вилітають іномарки — і на Київ. Якийсь амбал вискочив за ними і кричить мені — «його повезли». Я і рвонув услід. Досвід участі в автогонках згодився й тут: приїхали майже одночасно. Чого приїхали, що далі робити — ніхто нам не повідомив. Постояли, як дурні, півгодини, а потім зв’язалися з диспетчерським центром — і на новий виклик. А тут і ви, шеф, кинулися під колеса.
— Що можуть додати лікарі?
— Думаю, нічого. Вони досі розминають пальці, бо затекли від тримання за поручні, коли гналися за «Мерсами».
— Колю, — Симко звернувся до старшого лейтенанта міліції, який підійшов до Симка. — Запротоколюй дані, повідомлені Петром…
— Заплюйсвічка моє прізвище, — спокійно сказав водій.
— …повідомлені Петром Заплюйсвічкою. І все ж про всяк випадок опитай лікаря й медсестру, — Симко простягнув руку водієві. — Спасибі вам, тезко. Треба буде, ще зустрінемося. Хай щастить.
— Будьте й ви здорові.
— Вибачте, — Богдан Данилович, який весь час слухав розмову двох чоловіків мовчки, звернувся до водія. — У диспетчерському центрі «швидкої допомоги» здійснюються магнітофонні записи телефонних дзвінків?
— Думаю, що так.
— Дякую.
Зорій і Симко попрямували до лікувального корпусу. Там біля входу розмовляло кілька здорованів, одягнених у темні костюми й білі сорочки з краватками. «Охорона», — подумав Богдан Данилович. Олігархи нині одягаються не так: м’яті бавовняні штанці, лляна теніска або сорочка без краватки.
Дещо віддалік стояли іномарки чорного кольору. Водії сиділи в салонах і всі як один тримали руки на кермі, готові будь-якої секунди завести двигун і мчати, куди накажуть.
Зорій і Симко підійшли до групи чоловіків. Оскільки Петро був у формі, вирішили не називатися.
— Здрастуйте, хлопці, — по-дружньому звернувся до них підполковник. Ті щось муркнули. — Ми ведемо розслідування замаху на вашого шефа. Для початку хочемо з’ясувати, хто з вас перший його знайшов і хто викликав «швидку допомогу»?
Якийсь здоровань підняв, як школяр на уроці, руку.
— Ну, я перший знайшов шефа.
— Гаразд, до вас буде кілька запитань окремо. А хто телефонував до «швидкої»?
Усі мовчали. Згодом той, що піднімав руку, видихнув:
— А ніхто «швидкої допомоги» не викликав. Самі не знаємо, звідки вона взялася. Ми самі шефа притаранили на больнічку.
Підполковник міліції Симко й полковник СБУ Зорій багатозначно перезирнулися.
— Ми зараз провідаємо постраждалого, а потім повернемося до розмови з вами. Колю, — Симко покликав старлея, що опитував лікарів. — Закінчиш з медициною — перепишеш оцих орлів, можливо, з ними доведеться говорити не тільки тут.
Приятелі попрямували до дверей. У кишені Зорія завібрувала мобілка. Дзвонив Яруга.
— Богдане Даниловичу, — почулося в трубці, — є новини. Щойно телефонував мій конфідент — він працює по «Терористу». Йому хтось повідомив, що в Києві сьогодні бачили «російського гостя».
5У кімнаті, куди провів Зорія й Симка черговий лікар, на широкому ліжку в якомусь м’ятому одязі лежав чоловік. На тілі — жодних ознак того, що його побито або що він узагалі травмований. А якщо й були якісь рани, то зовні їх ні Зорій, ні Симко не побачили.
— Потерпілого щойно оглянув професор Возіянський, — сказав лікар. — Якісь висновки робити рано, але за попереднім діагнозом у хворого сильно травмовані внутрішні органи. І, здається, найбільше постраждала голова. Хоча, кажу вам, ми дещо здивовані тим, що зовні на тілі майже немає ознак побиття. Ще раз повторю: всередині у постраждалого немає живого місця.
— Лікаре, — без прелюдії почав Зорій, — скажіть, будь ласка, чи не помітили ви або професор Возіянський, що тіло потерпілого побито більше з якогось одного боку, точніше — з правого?
— Вибачте, панове, але я ж сказав, що зовнішніх ознак взагалі майже немає, а решту ми встановимо після більш детального обстеження, яке ми зараз і розпочнемо.
— А в якому стані зараз хворий, чого можна чекати, які медичні прогнози?
— Хочеться помилитися, але, думаю, перспективи в нього не райдужні.
— Зараз під’їдуть міліцейські експерти, вони теж оглянуть потерпілого для кримінальної експертизи. У них дещо інші
завдання, ніж у вас, хоча вони теж професійні медики. — Симко подивився на Зорія, мовляв, що ще ми тут маємо з’ясувати? Богдан Данилович знизав плечима.
— Тоді ходімо потрошити охорону. Хоча Миколка своє діло знає. Мабуть, уже все з’ясував, — Симко повернувся
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соло бунтівного полковника. Вершина», після закриття браузера.