Читати книгу - ""Людина без нервів""

7 годин 15 хвилин.

Ура! План дозрів! Артамонов дві хвилини реготав по телефону.

Зараз побіжу до Сергійка Бодрова повідомити йому иаш пекельний задум.

26 лютого.

Сьогодні вийшов новий номер «Крокодилятка». На ньому замість малюнка я побачив свого олівця, списаного формулами. Його було прикріплено до паперу ниточками.

Під цим олівцем було написано:

«За найскромнішими підрахункамрі, Семенко Ложечкін витратив на цю ювелірну роботу не менш як три години.

Чи не краще було б витратити одну годину й чесно вивчити формули?»

Нічого, Кирику! Останній раз ви торжествуєте. Ви й не знаєте, які хмари збираються на вашому обрії. Ви й не знаєте, що вчора ввечері Артамонов цілу годину пояснював нам з Бодровим алгебру, а потім ми ще годину ганяли його по географії. І ви поки що не помітили, що Бодров, Артамонов та Ложечкін сиділи сьогодні на уроках, наче в рота води набрали. ВРІ не помітили, що Артамонов на перервах нікому не підставив ніжку, нікого не ляснув по потилиці. Нічого! Незабаром помітите!

Виявляється, не так і важко мовчати, якщо до тебе не забалакують.

28 лютого.

Учора не писав щоденника: сидів над алгеброю. Усі ці дні в класі мертва тиша.

Кирко з Валерком здивовано поглядають на нас, ми мовчимо і єхидно посміхаємось.

Артамонова викликала до дошки вчителька географії. Редактор і художник були нашорошились і приготували олівці, сподіваючись зібрати матеріал для фейлетону про погане знання географії, але вони прорахувались: Артамонову поставили четвірку.

Сьогодні після уроків Кирило з Валерком не пішли до піонерської кімнати робити свою газету. Уявляю собі, як вони нудьгують!

29 лютого.

«Крокодилятко» не вийшло!!!

У коридорі вже не видно було юрми смішливих дітей, і ніхто не підкидав редактора й художника!

Я відповів алгебру на п'ятірку (цікавий усе-таки це предмет), а Бодров — на трійку.

Під час великої перерви безробітні члени редколегії тинялися коридором з похмурими обличчями, а ми з Артамоновим ходили слідом за ними і кепкували.

— Шановні надталановиті редактори! — говорив я. — Дозвольте дізнатися, чому не виходить ваша чудова сатирична газета? Матеріалу бракує? Усі хулігани і ледарі застрайкували? Ох, яке неподобство!

— Ви дайте оголошення, — радив Артамонов: — так, мовляв, і так. «Кожен, хто бажає читати сатиричну газету, повинен хоч би раз на місяць одержати двійку і порушити дисципліну».

— Ви установіть премію для двієчників, — пропонував я. — Або платіть за таксою: за двійку — по карбованцю, а за балаканину на уроці — по полтинику.

1 березня.

Поспішаю записати сьогоднішній день. Важливі події! Після уроків до класу ввійшов Ігор і сказав:

— Увага! Прошу не розходитись. Учора ввечері відбулося засідання ради дружини. Зараз голова ради загону Левко Курочкін прочитає вам постанову, ухвалену на цьому засіданні.

Левко зійшов на кафедру й став читати:

«Рада дружини відзначає, що шостий клас «Б», який завжди вважався одним з найкращих класів у школі, останнім часом домігся ще більших успіхів. Останнім часом учні цього класу не мали жодного зауваження щодо дисципліни і повністю ліквідували погані оцінки».

— Ура! — закричав Артамонов.

— Ура! — закричав весь клас, і я в тому числі.

Я завжди був упевнений, що наш клас найздібніший, найдружніший в усій школі.

Левко зачекав, поки ми стихнемо, і читав далі:

— «… Рада дружини вважає, що успіхам класу немало сприяла сатирична газета «Крокодилятко», яка мужньо й незважаючи на осіб боролася з недоліками в класі і домоглася того, що навіть найнедисциплінованіші учні виправились і перестали тягти клас назад…»

Ми з Бодровим та Артамоновим перезирнулись і відразу спохмурніли, а Левко підвищив голос і читав далі:

«… Рада дружини ухвалює: Перше. Оголосити подяку редакторові газети «Крокодилятко» — піонерові четвертого загону Кирилові Замятіну та художникові «Крокодилятка» — піонерові того самого загону Валерію Пеліканову. Друге. Розширити поле діяльності «Крокодилятка», реорганізувавши його із загонової газети в сатиричну газету дружини».

Левко збіг з кафедри і сів на своє місце. Усі закричали «ура» на честь «Крокодилятка». Навіть Бодров чомусь закричав «ура».

Не кричали тільки ми з Михайлом.

Ігор перезирнувся з редакторами і підніс руку:

— Тихо!.. Тиша! Зараз на ваших очах буде випущено екстрений і останній випуск загонового «Крокодилятка». Прошу сидіти зовсім тихо й не заважати редакції в її відповідальній роботі… Товариші редактори, будь ласка!

Зрозуміло було, що вони про все домовилися заздалегідь, але про що — ніхто не знав. Весь клас притих. Із свого місця встав Валерко, зійшов на кафедру і, не кажучи ані слова, почав малювати крейдою на дошці заголовок «Крокодилятка». Внизу він дописав: «Екстрений випуск». Закінчивши свою роботу, художник так само, мовчки сів на своє місце, а до дошки попрямував редактор і почав писати. І, в міру того, як він писав, увесь клас хором по складах читав написане:

— «Ду-же при-єм-но, що Ар-та-мо-нов, Бод-ров і Ло-жеч-кін під-тяг-ли-ся. На жаль, хо-дять чут-ки, що во-ни ви-пра-ви-ли-ся ли-ше для то-го, щоб на-со-ли-ти «Кро-ко-ди-лят-ко-ві». Чи так це?»

Редактор скінчив писати і повернувся на парту. Усі діти сміялись і весело поглядали на нас, а ми сиділи червоні і не знали — злитися нам чи теж сміятися.

— Ну! Редакція чекає відповіді на цю кореспонденцію, — сказав Ігор.

Мишко Артамонов підвівся, збентежено всміхаючись, підійшов до дошки і написав:

«Критику