Читати книгу - ""Людина без нервів""

Ж. Артамонов».

Ми з Бодровим також підвелись і пішли розписуватися… Закінчую писати. Через півгодини йдемо з Кирилом у кіно.

Повз вікна вагона проплив самотній ліхтар. Поїзд зупинився. На платформі почулися неквапливі голоси:

— Ну, в добрий час! Дивися з вікна не висовуйся!

— Не буду, бабусю!

— Як приїдеш, обов'язково телеграму!.. Борю, чуєш? Чи ж можлива річ отаку погань везти!

Поїзд рушив.

— До побачення, бабусю!

— Маму цілуй. Носовичка я тобі в кишеню…

Дідусь у панамі із сурового полотна неголосно зауважив:

— Та-ак! Зараз, значить, сюди завітає Боря.

Двері відчинились, і Боря ввійшов. Це був хлопчик років дванадцяти, вгодований, рожевощокий. Сірий кашкет сидів криво на його голові, чорна курточка розхристалася. В одній руці він тримав кошик для білизни, у другій — мотузяну сумку з великою банкою із зеленого скла. Він рухався по вагону повільно, обережно тримаючи сумку на достатній відстані від себе і не зводячи з неї очей.

Вагон був повний. Дехто з пасажирів заліз навіть на верхні полиці.

Дійшовши до середини вагона, Боря зупинився.

— Ми трохи потіснимось, а молодий чоловік сяде тут, скраєчку, — сказав дідусь у панамі.

— Дякую! — невиразно проговорив Боря і сів, спершу засунувши свій багаж під лавку.

Пасажири нишком стежили за ним. Якийсь час він сидів сумирно, тримаючись руками за коліна й глибоко дихаючи, тоді раптом сповз із свого місця, витягнув сумку й довго розглядав крізь скло те, що було в банці. Потім неголосно сказав: «Тут», сховав сумку й знову вмостився.

Багато хто у вагоні спав. До Бориної появи тиша порушувалася тільки постукуванням коліс та чиїмось розміреним хропінням. Але тепер до цих монотонних, звичних, а тому непомітних звуків додавався дивний безперервний шерех, що явно чувся з-під лавки.

Дідусь у панамі поставив ребром на колінах великий портфель і звернувся до Борі:

— У Москву їдемо, молодий чоловіче? Боря кивнув.

— На дачі були?

— У селі. В бабусі.

— Так, так!.. У селі. Це добре. — Дідусь трохи помовчав. — Тільки важкенько, мабуть, самому. Багаж-бо у вас он який, не на зріст.

— Кошик? Ні, він легкий. — Боря нагнувся навіщось, помацав кошик і додав мимохідь: — У ньому самі тільки земноводні.

— Як?

— Самі земноводні та плазуни. Він легкий зовсім.

На хвилину запанувала тиша. Потім плечистий робітник з темними вусами сказав басом:

— Це як розуміти: земноводні та плазуни?

— Ну, жаби, ящірки, вужі…

— Бррр, яка гидота! — сказала пасажирка в кутку.

Дідусь потарабанив пальцями по портфелю:

— Гм-гм! Цікаво!.. І на який же предмет ви їх, так би мовити…

— Тераріум для школи робимо. Двоє наших хлоп'ят самі тераріум будують, а я ловлю.

— Що роблять? — запитала літня колгоспниця, яка лежала на другій полиці.

— Тераріум, — пояснив дідусь, — це, знаєте, такий ящик скляний, ніби акваріум. У ньому й тримають усіх цих…

— Гадів оцих?

— Авжеж. Не гадів, а земноводних та плазунів, висловлюючись науковою мовою. — Дідусь знову звернувся до Борі: — І… І багато, значить, у вас цих земноводних?

Боря звів очі до неба й став загинати пальці на лівій руці:

— Вужів чотири штуки, жаб дві, ящірок вісім та ропух одинадцять.

— Жах який! — долинуло з темного кутка.

Літня колгоспниця звелася на лікті й подивилася вниз на Борю:

— І всіх до школи повезеш?

— Не всіх. Ми половину вужів та ропух на тритонів поміняємо в дівочій школі.

— Ото вже перепаде тобі від учителів…

Боря знизав плечима і зневажливо посміхнувся:

— «Перепаде»! Зовсім не перепаде. Навпаки, навіть спасибі скажуть.

— Якщо для навчання, виходить, не перепаде, — погодився вусатий робітник.

Розмова зацікавила інших пасажирів: із сусіднього відділення вийшов молодий засмаглий лейтенант і зупинився в проході, поклавши лікоть на другу полицю; підійшли дві дівчини-колгоспниці, голосно лузаючи горіхи; підійшов високий лисий громадянин у пенсне; підійшли два ремісничники. Борі, як видно, полестила така увага. Він заговорив жвавіше, вже не дожидаючи розпитувань:

— Ви знаєте, яку ми користь школі приносимо… Один вуж у зоомагазині сімдесят п'ять копійок коштує, та ще спробуй дістань! А ропухи! Навіть по тридцять копійок, та й то три карбованці тридцять копійок. А сам тераріум!.. Якщо такий у магазині купити, карбованців з п'ятдесят обійдеться. А ви кажете «перепаде»!

Пасажири сміялися, кивали головами.

— Молодці!

— А ви що гадаєте? І справді користь приносять.

— І довго ти їх ловив? — спитав лейтенант.

— Цілих два тижні. Вранці поснідаю — і відразу на полювання. Прийду додому, пообідаю — і знову ловити, аж до вечора. — Боря зняв кашкета з голови і став обмахуватися ним. — З ропухами та жабами ще нічого… І ящірки часто трапляються, а от з вужами… Я раз побачив одного, кинувся до нього, а він — у ставок, а я не втримався — і теж у ставок. Думаєте, безпечно?

— Небезпечно, звичайно, — погодився лейтенант.

Майже весь вагон прислухався тепер до розмови. З усіх відділень висовувались усміхнені обличчя. Коли Боря говорив, западала тиша. Коли він замовкав, звідусіль чулися приглушений сміх і тихі голоси:

— Цікавий який хлопчина!

— Маленький, а який свідомий!

— Та-ак! — протяг дідусь у панамі. — Суспільно корисна праця. У наш час, громадяни, таких дітей не