Читати книгу - ""Людина без нервів""

Крокодилятко. А що вчора накоїли?

Замятін і Пеліканов. Двійки з фізики одержали».

Унизу була приписка:

«Від редакції: Редакція вважає цю критику справедливою і зобов'язується негайно ліквідувати двійки. Починаючи з цього номера, «Крокодилятко» виходитиме не через день, а двічі на тиждень».

— З'їли? — спитав Валерко.

Ми промимрили щось незрозуміле і пішли ні з чим.

Вирішив хоч би там що позбутися завтра двійки з алгебри: формули скороченого множення запишу на гранях олівця. Уявляєте собі, яку пекельну роботу мені треба виконати? Видряпувати голкою літери та цифри завбільшки як макове зернятко!

23 лютого.

Досі не можу заспокоїтися, стільки було сьогодні переживань.

По-перше, Кирковий допис про самого себе лише збільшив славу «Крокодилятка». Діти кричали:

— Оце-то газета! Оце-то справді незважаючи на осіб!

По-друге, я за допомогою олівця благополучно одержав трійку з алгебри.

По-третє, у Валерка розболівся зуб, він пішов до лікаря з останнього уроку, і Кирило лишився без охоронця.

Я вже спустився в роздягальню, але тут пригадав, що забув у класі того самого олівця. Довелося вертатись.

У порожньому коридорі третього поверху я побачив Артамонова, який походжав біля дверей піонерської кімнати і похмуро позирав на них. Мене він не помітив, бо я стояв на площадці сходів, за рогом. Я відразу забув про олівця. Я збагнув, чим це пахне.

Двері піонерської кімнати відчинились, і звідти вийшов редактор. Звичайно, йому стало дуже не по собі, коли він побачив Артамонова. Але він набрав байдужого вигляду і неквапом попрямував до сходів.

Артамонов теж набрав байдужого вигляду і пішов слідом. Я причаївся між стіною та стулкою дверей, а коли редактор з Михайлом пройшли, почав скрадатися за ними.

У роздягальні Замятін дуже довго натягав шубу, поправляв калоші і намагався вдавати, що не помічає Артамонова, а той, уже одягнутий, поглядав у дзеркало й наспівував:

— Жив собі, був собі сірий цапок…

Нарешті вони пішли, усе з таким самим байдужим виглядом.

За півхвилини я, вже одягнутий, вискочив на вулицю. Провулок, в якому стояла інкола, був тихий, майже безлюдний.

Уздовж тротуарів тяглися великі купи снігу, схожі на гірські хребти.

Кирило з Михайлом ішли неквапом, ніби прогулюючись: попереду — редактор, у чорній шубі й шапці з вухами, позаду — Артамонов, у валянках, хутряній куртці й кубанці, заломленій набакир.

Метрів за п'ятдесят від школи Кирило раптом зупинився й обернувся.

— Бити збираєшся, так? — сказав він задирливо. Артамонов щось відповів, але я не розчув.

— Ну на, бий! Все одно ти мене цим не зламаєш… Ну, чого ж їй не б'єш? Бий!

Артамонов не бив редактора. Він згріб його і поставив головою в сніг.

І тут… тут я збагнув, що маю чинити. Зараз Кирило побачить, що таке справжня дружба! Зараз він зрозуміє, з якої людини знущався він у своїй газеті!

Я підбіг до Михайла і зупинився перед ним, швидко-швидко примовляючи:

— Чого ти лізеш, чого ти лізеш, чого ти б'єшся?

Артамонов так само швидко відповідав:

— А чого тобі треба, чого тобі треба, чого тобі треба?

— Ну-ну, півні! — пролунав над нами суворий голос. Якийсь перехожий розвів нас у різні боки.

Тут ми побачили, що із школи виходять педагоги.

— Гаразд, редакторе, ще попадешся! — сказав Артамонов і побіг.

Я обернувся до Замятіна. Редакторова шапка лежала на тротуарі, голова його була обліплена снігом, але чомусь він усе-таки мав задоволений вигляд.

— Боляче? — спитав я.

— Дурниці! Я був готовий до цього, — відповів редактор, витираючи обличчя. — Нас цим не зламаєш!.. А тобі — спасибі. Ти вчинив шляхетно. Руку!

Ми міцно потисли один одному руки. Я так був схвильований, що навіть говорити не міг.

Редактор витрушував сніг з-за коміра. Обличчя його знову стало похмуре:

— Тільки ось що, Семене… Ти тільки не ображайся, але ми тебе знову запланували.

Я мовчав. Мовчав і Кирило.

— Розумієш, дружба дружбою, а принцип принципом. Ми тебе запланували на тему про шпаргалки.

Я сплюнув убік, повернувся і пішов.

— Хочеш, я тобі з алгебри допоможу? — якимось жалібним голосом спитав редактор.

Я, певна річ, навіть не оглянувся.

24 лютого.

Настрій паскудний. Сьогодні підійшов до Михайла й сказав:

— Артамонов, я вчора повівся неправильно. Тепер я пальцем не поворухну, якщо ги… Ну, словом, ти розумієш.

Артамонов похнюпив голову, подумав і зітхнув:

— Яка з того користь? Його відлупцюєш, а він тільки пишатиметься: мовляв, за принципи постраждав. Помітив? Він навіть нікому не поскаржився за вчорашнє!

25 лютого. 6 годин 30 хвилин.

Сергійко Бодров ліквідував двійки з російської та хімії. Тепер у нього тільки одна: з алгебри.

Завтра знову вийде «Крокодилятко», і я знову там висітиму. Дивно, як це у Замятіна вистачає винахідливості: пише весь час про одне й те саме та про одних і тих самих, і щоразу по-новому!

Тільки зараз у мене виникла цікава думка: «А що було б з «Крокодилятком», якби Артамонов, Бодров і я перестали одержувати двійки і базікати на уроках? Де б тоді редактори знайшли матеріал, щоб випускати газету? Адже, крім нас, у класі більше немає двієчників!»

Над цим варто подумати.

6 годин 50 хвилин.

Ні, це здорово! Уявляю собі, яка буде в Кирка фізіономія, коли він побачить,