Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Нанон, допоможіть мені лягти, — сказала мати ледь чутно. — Я вмираю…

Нанон зразу ж узяла хазяйку під руку, те саме зробила й Ежені; з великими труднощами їм удалося відвести її в кімнату, бо вона непритомніла на кожному східці. Гранде зостався сам. Та за кілька хвилин він зайшов угору до половини сходів і гукнув:

— Ежені, коли мати ляже, зійдіть униз!

— Добре, батьку.

Заспокоївши матір, вона не забарилася прийти.

— Дочко, — звернувся до неї Гранде, — зараз же скажи мені, де твій скарб.

— Батьку, якщо ви робите мені подарунки, якими я не можу вільно розпоряджатися, то заберіть їх назад, — холодно відповіла Ежені і, взявши наполеондор, подала його батькові.

Гранде жваво схопив наполеондор і опустив його в жилетну кишеню.

— Можеш бути певна, я більше не дам тобі нічого! Ні от стілечки! — сказав він, цокнувши нігтем великого пальця об передні зуби. — Так ви зневажаєте свого батька? Ви йому не довіряєте? Виходить, ви не знаєте, що таке батько… Якщо він не все для вас, значить, він — ніщо. Де ваше золото?

— Батьку, я вас люблю і шаную, хоч ви й гніваєтеся на мене; та насмілюсь вам нагадати: мені двадцять три роки. Ви досить часто казали про моє повноліття, щоб я це затямила. Я зробила зі своїми грішми те, що захотіла, і можете бути спокійні, вони вміщені добре…

— Де?

— Це непорушна таємниця, — відповіла вона. — Хіба у вас немає своїх таємниць?

— Я ж господар дому! В мене можуть бути свої таємниці!

— Так, а це — моя таємниця.

— Мабуть, то лиха справа, коли ви не можете сказати про неї батькові, мадмуазель Гранде.

— Справа прекрасна. Але я не можу сказати про неї вам.

— Принаймні скажіть, коли ви віддали своє золото?

Ежені заперечливо похитала головою.

— Воно ще було у вас у день народження, га?

Ежені, яку любов зробила такою ж хитрою, як батька його скнарість, знову похитала головою.

— Та це ж небачена упертість і небачена крадіжка! — заговорив Гранде; і голос його, лунаючи дедалі гучніше, поступово розлягався по всьому дому. — Як? У моєму власному домі, у мене хтось узяв твоє золото! Єдине золото, яке було тут! І я не знатиму, хто його взяв? Золото — річ коштовна. Найчесніші дівчата можуть провинитися, віддати не знаю що, — це буває у великих панів і навіть серед міщан, — але віддати золото… ви ж його комусь віддали, га?

Ежені лишалася непорушною.

— Чи бачив хто таку дочку? Невже я ваш батько? Якщо ви вклали золото в якесь підприємство, у вас має бути розписка…

— Хіба я не мала права зробити з ним те, що мені хотілося? Хіба воно не було моє?

— Але ж ти дитина.

— Я — повнолітня.

Приголомшений доччиною логікою, Гранде зблід, затупав ногами, почав лаятися; потім, отямившись, закричав:

— Ах ти змія проклята! Дочка! Негідне сім'я, ти добре знаєш, що я тебе люблю, і зловживаєш цим. Вона хоче погубити власного батька! Сто чортів! Ти кинула наше багатство до ніг цій босоті в сап'янових чобітках. Клянусь різаком мого батька! Я не можу позбавити тебе спадщини, клянусь бочкою! Але я тебе проклинаю, тебе, твого кузена і дітей твоїх! Ось побачиш, нічого доброго з цього не вийде, чуєш ти? Якщо ти віддала Шарлеві… Ні, цього не може бути! Як! Отой мерзенний франтик мене обікрав?..

Він поглянув на дочку, все ще мовчазну й холодну.

— І не ворухнеться! І оком не моргне! Вона більше Гранде, ніж я сам. Ти принаймні не віддала своє золото дарма? Ну, кажи!

Ежені поглянула на батька насмішкувато, і це його образило.

— Ежені, ви у мене в домі, у вашого батька. Щоб лишатися тут, ви повинні підкорятися тому, що наказує батько. Священики велять вам слухатись мене.

Ежені опустила голову.

— Ви ображаєте мене в найдорожчому, що в мене є,— вів далі Гранде. — Не хочу вас бачити, поки не станете покірливою. Ідіть у свою кімнату. Ви там лишатиметесь, поки я вам не дозволю вийти. Нанон приноситиме вам хліб і воду. Чули? Ідіть!

Ежені залилася слізьми і побігла до матері.

Гранде вийшов у сад і довго кружляв по снігу, не помічаючи холоду, потім запідозрив, що дочка, певне, у матері, і, радіючи, що зараз спіймає її за порушенням його наказів, спритно, як кіт, піднявся сходами і з'явився в кімнаті пані Гранде в ту мить, коли вона гладила по голові Ежені, котра сховала обличчя на материних грудях.

— Заспокойся, бідна моя дитино, батько вгамується.

— У неї нема більше батька! — сказав бондар. — І це ми з вами, пані Гранде, привели на світ таку неслухняну дочку? Нічого сказати, гарне виховання, особливо релігійне! Чому ви не в своїй кімнаті? Гайда у в'язницю, у в'язницю, мадмуазель!

— Невже ви хочете позбавити мене дочки? — сказала пані Гранде, повертаючи до нього почервоніле від гарячки обличчя.

— Коли вона вам потрібна, беріть її і забирайтесь обидві із мого дому!.. Побий вас грім! Де золото? Що сталося з золотом?

Ежені підвелася, кинула гордий погляд на батька і пішла до своєї кімнати, а Гранде зачинив двері на ключ.

— Нанон! — крикнув він. — Погаси вогонь у залі.

І він сів у крісло біля каміна в кімнаті дружини, кажучи:

— Вона, звісно, віддала золото цьому спокусникові Шарлю, якому тільки наші гроші й були