Читати книгу - "Ліки від страху"

Я обернувся до Ольги, котра, як і перше, мовчки дивилася на мене з недовірою, схожою на розгубленість: жартую я з нею так по-дурному, чи… Чи?

— Так-так, — кивнув я. — Схоже, що це факт. — І згадав, з яким смаком, з яким відчуттям власної втаємниченості, з яким апломбом повторювала вона слова, безсумнівно почуті від чоловіка: «Цього не може бути, це артефакт!»

— Олександр знає про це? — розгублено запитала вона.

— Думаю, що не знає. Але ми зараз його самого спитаємо, — сказав я, і тієї ж миті у передпокої пролунав дзвінок.

Ольга кинулася до дверей, я неквапно рушив за нею, зайшов Панафідін — спортивно-підтягнутий, весело-злий, абсолютно точно обізнаний з тим, чого варта фора в тридцять — сорок років перед усім маленьким людством, перед усією епохою.

— А-а, у нас в гостях невтомний слідопит? — поблажливо мовив він. — Радий бачити, давайте разом повечеряємо.

— Дякую, не можу. Я незабаром іду. А завітав я до вас, аби взнати вашу думку про Лижина.

— Про Лижина? — поволі перепитав Панафідін, і його очі льодисто спалахнули за скельцями окулярів. «Про Лижина?» — сказав він так, наче болісно пригадував це прізвище — начебто й знайоме ім'я, адже напевне доводилося чути, а от зараз щось ніяк не вдається пригадати.

Але Панафідін переграв: навіть менш насторожена, ніж н я, людина побачила б, що йому не треба згадувати, хто такий Лижин, він дуже добре знає, хто такий Лижин, він пам'ятає про нього завжди — і завжди, увесь час думає про нього.

Ольга, нічого не розуміючи, переводила погляд з мене на чоловіка, чутливо відзначаючи жіночою інтуїцією неприродність становища, миттєво виниклі струми нервового напруження і взаємної неприязні між ними, й, хоч і зайняла, не роздумуючи, майже рефлекторно сторону чоловіка, однаково ж не могла пояснити причини цієї недоброзичливості. Адже вона чудово пам'ятала, що Олександр їй розповідав про сищика, зацікавленого метапроптизолом, яким займається і він, і Лижин. Але, судячи з реплік, такої розмови між ними не було й взагалі ім'я Лижина не згадувалося в їхній бесіді й уперше спливло тільки оце тепер. Вона відчула, що наговорила багато зайвого. На всякий випадок Ольга сказала:

— Зараз я подам у вітальню каву, — й пішла на кухню, залишивши нас удвох.

— Я хотів з вами поговорити про Володимира Костянтиновича Лижина, — сказав я. — Був у вас такий працівник і співавтор кількох винаходів. Пам'ятаєте?

— Так, пам'ятаю. — Помовчав і додав: — Звичайно, пам'ятаю.

Він закурював, зручно вмощувався у кріслі, потім знову підводився за попільницею і знову влаштовувався в кріслі, і я бачив, що всі ці маневри мають за мету виграти бодай кілька секунд, щоб ретельніше обдумати відповідь, — він не чекав, що я так швидко вийду на Лижина.

— Ви знаєте, чим займається зараз Лижин? — запитав я.

— Здається, працює керівником біохімічної лабораторії у якійсь неврологічній лікарні.

— Мені також здається, але тільки він не корівник, а старший лаборант.

— А якщо ви знаєте, то навіщо питаєте мене? — роздратовано промовив Панафідін.

— Я знаю не все, й ви, мабуть, не все знаєте. Ми складемо наші знання і спільно прийдемо до істини, — усміхнувся я.

— Істина не апельсин. Із двох напівзнань цілого не отримаєш.

— Спробуємо! Мене цікавить, чим займається Лижин у своїй лабораторії.

— Деталей я не знаю, але, по-моєму, він також цікавиться отриманням і застосуванням транквілізаторів, — сказав Панафідін, граціозним помахом руки підкреслюючи, що нічого в цьому цікавого немає.

— Вам відомо, яким саме транквілізатором цікавиться Лижин?

Панафідін засміявся:

— Бачте, існує поняття наукової етики. Все, що вчений вважає за необхідно повідомити своїм колегам, він може доповісти на вчених зустрічах або опублікувати в періодиці. Цікавитися понад це не заведено. Це скоріше компетенція сищиків, ніж учених колег.

— Зрозумів, — сказав я. — Тоді у мене до вас питання з моєї компетенції.

— Будь ласка.

— Ви цілковито впевнені, що метапроптизол ще не отримано?

— Абсолютно.

— Тоді я хочу об'єднати наші інтереси на основі єдиної спільної риси наших професій — вашої і моєї.

— А саме? Мені якось не спадало ніколи на думку, що в наших професіях може бути щось споріднене.

— Може, — запевнив я. — Крім службових обов'язків, ученими і сищиками керує цікавість. Як на мій погляд, неабиякий рушій у пізнанні істини.

Не приховуючи усмішки, Панафідін гордовито кинув:

— От тільки істини ми з вами різні шукаємо.

— Істина одна, — смиренно зауважив я. — Істина — це пізнання світу, через те вона одна — і багатолика.

— Авжеж, — пхикнув Панафідін, — розв'язання рядів Галуа і ловлення кишенькового злодія в метро — дві сторони істини. Непогано?

Я не хотів устрявати в суперечку, мені аж ніяк не можна було сваритися саме зараз, і я сказав примирливо:

— Нерівнозначні, звичайно, ці сторони істини. Але якби я спіймав злодія, що вкрав у професора згорток із рукописом про ряди Галуа, то це дещо пом'якшило б контраст. Щоправда, ми надто ухилилися від нашої теми, а говорили ми про цікавість.

! — Ви хочете оцінити мою професіональну цікавість ученого? — запитав Панафідін, бавлячись срібною кавовою ложечкою.

Увійшла Ольга, вона несла на таці надкраяний торт. Дуже гарний був торт — величезний коровай, огорнутий глазурованим рушником, а зверху вплавлена в шоколад марципанова сільничка з цукром-піском.

— Покуштуйте, — мовила Ольга. — Вчора гості були, принесли новий торт, «Хліб сіль» називається.

Я подякував, але від торту відмовився: я чомусь розлюбив солодке останнім часом.

— А в нас у домі всі із задоволенням їдять солодощі, — сказала Ольга. — Ми солодощі, як діти, любимо.

Панафідін невдоволено покосився на неї, сказав сухо, майже крізь зуби:

— Я тобі вже пояснював, що не «солодощі», а «ласощі». Ласощі! Солодощі у східних красунь, а це називається ласощі. Пригощайтеся, — кивнув він мені.

Собі він