Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба, в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, — подумав Андрiй, — та й хто б тут не злякався".

— Давай натискуй, — гукнув вiн шоферовi, — вискочимо з цього чортового кола!

I аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:

— Немає бензину.

— Що-о? — заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. — Куди ж ти його подiв?

— Кiнчився, — знизав плечима шофер.

— Але ж мотор ще працює?

— Нi.

Справдi, машина вже не гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих лiтакiв. Машина котилася по iнерцiї.

— Зверни хоч з дороги! — наказав шоферовi Андрiй. Машина пiдстрибнула кiлька разiв по зеленому купинню i стала.

— Що там у вас? — перегнувся з кузова Антропов. — Зараз же союзники накриють нас бомбовим килимом.

— Бензин кiнчився, — вiдповiв Андрiй.

— Що ж тепер робитимемо?

— Сидiти всiм у машинi. Не розходитись. З повiтря ми зараз майже непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.

— Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?

— А хоч би й там!

— У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розраховуєш.

— Спробувати можна.

— Ну, давай.

Андрiй узяв у шофера канiстру i хотiв iти з Банниковим до села, але Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.

— Я з кулеметом, — сказав Сашко. — Командира треба охороняти.

— Не говори дурниць, — розсердився Андрiй. — Яка тут може бути мова про охорону?

— А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти розраховувати, що при такiй iлюмiнацiї всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.

В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло, ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.

— Поки тут панiка, треба дiяти, — шепнув Андрiєвi Сашко. — Спасибi американцям, що присвiтили.

Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.

— Чорти! — бурмотiв Сашко. — Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi сараї повибехкували! Хваляться своєю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут злодiй на злодiї.

Нарештi їм пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний «опель». Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.

— Ти знаєш, де тут бак з горючим? — спитав Сашко.

— А чорт його знає, - знизав плечима Андрiй.

— Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!

Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.

— Хто там? — спитала темрява.

— Хазяїн! — покликав Андрiй, — Ходи-но сюди!

Хазяїн вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди порядкували бiля його машини.

— А ви хто такi? — ще раз спитав вiн. — Чого вам треба?

— Ходи сюди! — повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не зможе догадатися, з ким має справу.

Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.

— Хто такi? — прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомцiв.

— Бензин є? — не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.

— Який тобi бензин! Вiйна! — сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя, прошепотiв:

— Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!

I щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.

— Бензин, розумiєш? — сказав Коваленко.

— Немає бензину, — захрипiв нiмець. — Трiшечки є. Зовсiм мало.

— Давай скiльки є.

Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсiм порожня, i ступив до машини.

— Дуже мало бензину, — бурмотiв вiн, одкриваючи бак, — Вiйна все забрала. Все.

— Нiчого, папашо, — вже лагiднiше сказав Антропов, — скоро вiйнi капут, тодi заживемо, ферштейн?

Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.

— Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, — висловив припущення Антропов. — А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.

— Могли й бомбити, — сказав хтось з машини.

— Тодi б i кiсточок не позбирав наших.

— Загинули б вiд своїх союзникiв.

— Одну хвилинку уваги, — попросив Андрiй. — У нас зараз лише два десятки лiтрiв бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в схованку, як минулої ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо змоги. Є iнший варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до якої звiдси не бiльше двадцяти кiлометрiв, i до свiтанку роздобути десь бензину. По автострадi ходять машини. Там є заправочнi станцiї. Якщо ми дiстанемо бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй безпецi. Нинi ми ще в провiнцiї Гессен, тобто в тiй самiй провiнцiї, з якої втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.

— Що там вирiшувати — треба їхати на автостраду, — залунали голоси.

— Вперед, i тiльки.

— Щоб ближче додому.

— А то весь час плутаємося в цьому клятому Гессенi.

— Хоч до Чехiї добратися б, i