Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пес іще поблукав двором, намагаючись знайти хоч якісь залишки на додачу до щойно здобутого харчу, але нічого не знайшов; тоді йому в животі замлоїло, ніби проковтнув живу гадюку, яка там його й укусила, і, хоча був доста дурний, собачим відчуттям пізнав, що та проява підходила до нього зовсім не з добрими побудженнями. Отож пес, забивши хвоста між задні лапи, подався шукати цілющої трави, але в своєму городі знайшов тільки подобу такої трави, тобто була та тільки наполовину цілюща. Пожував і ковтнув зілля, і це трохи йому допомогло, але ненадовго, отож собака захотів вийти з обійстя, щоб пошукати справжньої трави, але в голові, кишках, лапах йому замлоїло, і він не пішов, а поповз, але далеко, туди, де та трава росла, дістатися не здолав, отож ліг, витяг передні лапи та й здох, не встигши побачити, як з-за тину висунулося кругле, наче місяць, бабське лице, розсічене посмішкою, і з очима, що сяяли, ніби зорі, хоча зараз був і день. Гапка дивилася на нерушно завмерлого пса довго, очевидячки вирішуючи, чи безпечно до нього підходити, але її певність нічим не порушувалася, отож ця правдолюбна жінка сміливо переступила перелаза, підійшла до собаки й турнула його ногою.
– Тепер певно знаю, – сказала вголос, – чого помер панотець.
І вона, не гаючи й хвилини, притьма подалася до отамана, щоб засвідчити цю страшну подію.
Отаман її й цього разу прийняв негостинно, але її тарахкотливу мову вислухав, хоча вуха його таки зів'яли й висіли, мов лопухи.
– Все сказала, бабо? – спитав отаман, намагаючись оживити зів'ялі вуха соком своєї розсудливости.
– А цього мало? – зчудувалася Гапка.
– Коли оповіла все, – сказав неквапно отаман, він зволікав, аби зметимкувати, як цю справу заладити, – то повтори, бо я твого торохкотіння не второпав. Тільки говори поважно, з толком, а не стрекочи, як сорока.
Гапка отямилася й повторила все з толком, розважно, отож вуха пана отамана дістали цього разу вільгу.
– А як доведеш, що пес здох від паньматчиної каші?
– Бачили, як брала кашу від мертвого панотця, Явдоха та Мокрина.
– Через це ти отруїла Явдошиного пса? – спитав отаман.
– Було чого! – багатозначно сказала Гапка, але не розкипілася.
– Чи бачив хто, як труїла собаку?
– Ніхто не бачив, бо не відала, що каша отруєна, – твердо повіла Гапка.
– А може, той пес здох не від того і раніше?
– Тоді давайте звіримо на вашому, пане отамане, – рівно й без жодного торохкотіння сказала Гапка. – Бо всю кашу пономаревому я не стравила. А свого пса, щоб звірити, як знаєте, не маю, його вбили, як ніби встеклого, таки ви.
І Гапка вийняла з одежі клуночка із рештками паньматчиної каші й показала їх отаману.
Це вже було «лице», і пан отаман задумався. Звісно, свого пса труїти не збирався, але справу цю замкнути годі. Зирнув понуро на осяйне, кругле лице цієї чортової, як подумав, баби і, хоч як хотілося прогнати її з-перед віч, але цього як урядова особа вчинити не міг. Тому гукнув гайдука і сказав, повільно цідячи крізь вуса:
– Піди-но, Степане й заарештуй паньматку за отруєння панотця. Чи судитиме її духовний, чи городський суд, то вже не наше діло, але свого урядового обов'язка маємо сповнити. І не барися!
6Саме в цей час дяк Григорій Комарницький у сусідньому селі, задимівши довкола себе чимало простору, аж ледве з того диму проглядав, продовжував метикувати, тобто купатись у спогадових хвилях, запізніло витворюючи до своєї драми Пролога…
Він уже пройшов від села Сорочого до Воронина, а від Воронина до Синичого, а із Синичого мусив піти взимку, то, звісно, далеко забігти не зміг, щоб не пропасти між хуртовин та завій чи не примерзнути десь до засипаного снігом і покритого кригою шляху. Через це дістався до найближчого посілля – села Одудячого, саме того, звідкіля перейде згодом до Троянова, села злодійського та відьомського, а відтак упритул наблизився до свого Протазиса.
Цього разу йому пощастило, бо наздогнали його дорогою сани: господар згодився підвезти, а заодно довідався, що в Одудячому вчителя нема, бо попереднього селяни вигнали як п'яницю та заводіяку, отож там можна буде й зупинитися. А Одудячим їхнє село, охоче сповістив господар, зветься зовсім не тому, що там багато водиться одудів, а тому, що виробляють у ньому небувалі дуди, а ще й дудочки, котрі продають на ярмарках, бо дуд не продають, отож у насмішку їхнє село сусіди так і назвали. Він сам, оповів візниця, виробляє такі дудки, а на запитання Григорія, яка різниця між дудами та дудочками, візниця довгий час мовчав, а тоді сакраментально сповістив, що дудочки – це дудочки і не більше, а дуди – не те.
– А що? – спитав дяк Григорій Комарницький.
– Бачиш, коли на дуду заграти,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.