Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Ось вони, кляті, добралися вже до головних кабелів, — мовив Чжу Фан-ші. — Це й спричинило катастрофу…

Маленькі комашки… Як часто вони бувають страшніші за найнебезпечніших хижаків. Недарма негри називають королем джунглів не лева, не буйвола, не слона, а маленького кочового мураху — зіафу. Ми побоювались колосів, а удару нам завдали жучки завбільшки із головку від шпильки.

Похорон відбувся того самого дня. Чжу Фан-ші витесав із м’якого каменю велику урну, вигравіював на ній дату народження й загибелі Віктора, зібрав рештки покійного і встановив урну на гладенькій кам’яній плиті недалеко від печери.

В тяжкому мовчанні стояли ми навколо урни. Олена Миколаївна вийшла наперед і заговорила тремтячим голосом:

— Прощай, любий товаришу! Про твій подвиг почує Земля…

Голос зрадив їй, і вона заридала. Ніхто більше не проронив ні слова. Та й які слова могли передати всю глибину горя, що виповнювало наші серця!

Так закінчився наш дослід: що мікросонце стійке, нам удалось довести, але дуже дорогою ціною — ціною життя одного нашого товариша.

— Як ми скажемо про це Челіті? — тихо промовила Олена Миколаївна.

Нас усіх пекла ця думка…

Так, ось мені довелось дожити до комунізму. Я побачив, що життя стало інше — світліше, радісніше, багатше. Земля наша очистилась від погані: від війн, неправди, нерівності, злиднів — від усіх тих ганебних явищ, які можна пояснити, але з якими не можна змиритися. Наші правнуки живуть повнокровним життям. Дні їхні сповнені працею, вони продовжують великий шлях пізнання й боротьби за вдосконалення життя, що його розпочали їхні предки. Це шлях неспокійний, тут неминучі труднощі, не поодинокі небезпеки. Хай у житті людей якнайбільше буде радощів. Той щасливий, хто трудиться і любить свою працю, хто має велику мету і досягає її; щасливий той, хто прагне подвигу і вершить його, хто йде вперед.

Земля кликала назад своїх синів. Наша ракета вже другий день подавала умовні сигнали, попереджуючи нас про те, що через тиждень настане найсприятливіший момент для відльоту до Землі. Анрі Ламель доручив Аніферу і ІІІаумяну облетіти район, в якому ми працювали, і в різних точках його встановити автоматичні прилади з атомними батареями, що мали б протягом десятків років передавати на Землю різні дані про Венеру.

До старту залишалося лише чотири дні, коли Аніфер і Шаумян випадково натрапили на лежбище велетенських тварин — найбільших з усіх, що ми зустрічали на Венері.

Вони жили в теплому морі, яке з півдня омивало сусідній великий острів. Своїм зовнішнім виглядом вони були трохи схожі на велетенських диплодоків, рештки яких археологи виявили на Землі. За ними так і залишилось це прізвисько — диплодоки. На Землі ми звикли дивуватися з розмірів слонів, але поряд з диплодоками вони мали б вигляд карликів. Венеріанські диплодоки були цілком мирні травоїдні істоти, які більшу частину часу проводили у воді. Вони неквапливо походжали вздовж берега, з апетитом пощипуючи соковите листя рослин та поїдаючи силу-силенну водоростей. На берег диплодоки виходили, тільки коли відкладали на розпечений пісок великі, завбільшки з гігантський валун, рябі яйця.

Ламель дозволив Шаумяну й Аніферу побувати в районі лежбища диплодоків, а решта стала готуватись у зворотну путь.

Це виявилось не простою річчю. Місця в ракеті було обмаль. Треба було якнайщільніше вкласти усі зібрані нами матеріали, колекції, зразки, викинути дублікати. Крім того, необхідно було взяти з собою достатній запас води, спочатку очистивши її від вуглекислого газу та знешкодивши, — летіти ж малося не день, не два, а понад місяць.

Спершу ми взялися за ракету біологів. Перебираючи речі в ракетоплані, Ламель раптом виявив під койкою Гапека туго зав’язаний мішок із прозорої плівки. Його було надуто, мов повітряну кулю. Всередині мішка містилося дві клітки, а в кожній із них — по летючому ящереняті. Ламель покликав Гапека і мовчки показав йому на клітки. Той усміхнувся, але виправдовуватись не став.

— Знаєш, Анрі, — сказав він довірливо, — давай перевеземо їх на Землю. Адже до нас ніхто не робив цього. Місця вони займають небагато. Врешті-решт я згоден тримати їх на своїй постелі.

— Ото дивак! Та хіба річ у цьому? Чим вони дихатимуть у ракетоплані? Адже в нас земного складу повітря. Лишок кисню обпалить їм легені.

— Я передбачив це і надув мішок вуглекислим газом.

— Та чи ж надовго його вистачить? День, два, а там треба міняти. Клопоту з ними не оберешся!

— Що ж робити, Анрі, га? — жалібно спитав Гапек. — Може, самі полетимо в скафандрах, а ракетоплан наповнимо місцевим повітрям?

Він запропонував це так просто, наче йшлося про звичайний прогулянковий костюм. Анрі обурився:

— Ти збожеволів! Тягати на собі скафандри більше місяця!

— Ну і що! — жваво заперечив Гапек. — Заради науки можна й потерпіти трохи.

— Ні, це неможливо!

— А якщо помістити їх у третій герметичний, відсік? Наповнимо його вуглекислим газом, звільнимо від зайвого вантажу, і хай летять. Із собою візьмемо кілька запасних балонів з повітрям Венери.

— Але тоді нам доведеться добряче потіснитись.

— А, дрібниці!

Гапек дивився на Ламеля так благально, що той завагався. Кабіну ракетоплана було переділено міцними перегородками на окремі герметичні відсіки на випадок зіткнення з метеоритами. Два з них заповняли різні допоміжні вантажі. Якщо перенести їх у «жилий» відсік, там стане тісно і незручно, зате у вантажному відсіку справді вивільнялось місце для тварин.

— А Леон і Станіслав? Раптом вони не згодяться? — спитав Анрі, вже здаючись.

— Хто, вони не згодяться? Наче ти їх не знаєш!

— Гаразд, залишимо твоїх ящерів. Тільки сховай їх кудись, щоб не муляли очі, а то і Леон, і Станіслав знайдуть, що прихопити на Землю.