Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Цікава ідея швидко завойовує собі прихильників. Наступного дня ми виявилися свідками того, як сам Ламель злітав на орнітоптері до найближчого озера і незабаром повернувся з великою банкою в руках. У ній звивалась неприємна змієподібна істота — мезозавр. Не звертаючи уваги на наші лукаві посмішки, він засунув банку подалі в куток багажника ракети і загородив її іншими речами.

Не відстали від них і ми. Ерилік приніс трьох великих, завбільшки з тарілку, барвистих жуків. Я теж не втримався і додав до живої колекції декілька молюсків з красивими черепашками. Заселення ракет мешканцями Венери йшло зростаючими темпами.

— Ні, так діло не піде, — нарешті запротестував Ламель. — Чого доброго, скоро ніде буде й повернутись.

— А давайте вантажні відсіки в нашому ракетоплані теж наповнимо тутешнім повітрям, — запропонував Ерилік.

— Можна, — невпевнено підтримав його я.

— А ви, Суорі, як? Не заперечуєте? — спитав Чжу Фан-ші.

— Чому ж? Я згодна.

— А ви, Олено Миколаївно?

— Мені байдуже.

Так відкрився «філіал зоопарку», як ми жартома прозвали свою ракету. Полювання на тварин відновилось.

Тільки Олена Миколаївна не брала участі в наших жвавих клопотах. Вражена трагічною загибеллю Віктора, вона знову злягла на кілька днів.

Зоставалось два дні до відльоту на Землю. Аніфер і Шаумян усе ще не вернулися з району лежбища диплодоків. Ламель зв’язався з ними по радіо і рішуче наказав їм повернутись.

Ми побачили їх ще здалеку. Вони летіли поряд з однаковою швидкістю, а між їхніми орнітоптерами, прив’язаний саморобними линвами, погойдувався якийсь великий предмет. Коли вони спустились, ми побачили, що Аніфер і Шаумян переплюнули всіх за своїм розмахом: у привезеному ними пакунку було велике рябе яйце диплодока.

— Заманулось натуральної яєчні? — насмішкувато спитав їх Ламель.

— Роби з нами що хочеш, але ми візьмемо його з собою на Землю, — рішуче заявили друзі.

— А куди ж ви гадаєте його покласти? Можете подивитись — наша ракета повна-повнісінька.

— А у фізиків? У них, напевне ж, досить вільного місця.

Не звертаючи ніякої уваги на наш протест, вони спокійненько розв’язали линви і стали розмірковувати, куди покласти яйце в нашій ракеті. Ми зрозуміли, що чинити опір марна річ — настільки рішучий вигляд мали обоє друзів, — і здалися.

Вирішили залишити на Венері все, що не було життєво необхідним у дорозі. Екіпаж обох ракет згодився перетерпіти які завгодно незручності й тісноту, тільки б доправити на Землю живих мешканців Венери. Останні два дні перед відльотом діялось щось неймовірне. З ракет виносили ящики з приладами, телевізійні установки, частину медикаментів, орнітоптери, зайві рулони кіноплівки й невикористані хімікалії, запаси паперу, одягу, кіноапарати — одне слово, «усе зайве».

— Давайте позносимо це все в печеру, де колись був наш командний пункт, — запропонував Чжу Фан-ші. — Наступній експедиції знадобиться.

І ось на Землю надіслано повідомлення про виліт. Попереду важкий шлях. Ми занепокоїлись: під час різкого поштовху при зльоті могли загинути наші тварини.

Було вжито всіх застережних заходів. Тварин підвісили у клітках на гумових розтяжках; на таких же розтяжках повісили і самі клітки; у ящику під яйцем диплодока було зроблено цілу споруду з м’яких ганчірок та гуми; банки з рибами залили по вінця свіжою водою, понакладали туди свіжих водоростей І, старанно позатулявши їх, теж підвісили на розтяжках; вантажні відсіки ракет наповнили вуглекислим газом.

Настали останні хвилини перед зльотом. Усі зайняли свої місця. Контрольна зелена лампа на центральному пульті керування сигналізувала про те, що обидві ракети готові до зльоту.

Даричан востаннє пройшов по кабіні, окинув усе прискіпливим поглядом, повернувся до себе і натиснув кнопку.

Ракетоплан рвонувся вгору, на мить завмер у повітрі і, прорізавши товстий шар хмар, вирвався в космічний простір.

…Ніхто не втручався в керування ракетою. Вона летіла під контролем точних і надійних приладів, які впевнено вели її до Землі по найкоротшій траєкторії. Через п’ятнадцять хвилин на пульті керування почувся давно очікуваний дзвінок, який сповістив про те, що почалася звичайна подорож у космосі і що ми можемо залишити свої місця.

Ми кинулись до тварин. Тільки Чжу Фан-ші стоїчно виконував обов’язки кінорепортера, які покладались на нього, і, припавши до ілюмінатора, знімав жарку планету, що віддалялася вниз.

З цієї хвилини ми стали невагомі, але ніхто не перекидався в кабіні і не літав, мов птах у повітрі. До підошов наших черевиків було пригвинчено невеликі металеві платівки. Вони притягувались до електромагнітів, розташованих під підлогою. Завдяки цьому нехитрому пристроєві ми могли нормально ходити.

Тварини не постраждали. Лише тріснула одна скляна банка з рибками, що під час зльоту вдарилась об стінку ракети, але риби були живі. Крім того, перші хвилини після зльоту ми побоювались за одного ящера. Клітка з ним зірвалася з гумових розтяжок, а сам він якось дивно тіпав головою і хрипів. Олена Миколаївна, що саме нагодилася, впорснула йому в дзьоба з пульверизатора цівку води, і ящір досить швидко опам’ятався.

Диплодокове яйце було ціле. Неушкоджене, воно лежало в ящику. Мабуть, його міцна вапнякова шкаралупа могла витримати ще й не таке навантаження.

По радіотелефону ми зв’язалися з ракетою Анрі Ламеля. Вони стартували вдало і тепер летіли позаду нас на відстані якихось двох тисяч кілометрів. У них в ракеті, так само як і в нас, було тіснувато. Кожен прихопив із собою, що міг. Уперше з Венери везли такий цікавий вантаж.

— Треба попередити Землю, що ми веземо зоопарк, — сказав Гапек. — Необхідно, щоб до нашого прильоту для тварин підготували спеціальне велике приміщення десь на березі теплого моря.

— З атмосферою, насиченою вуглекислим газом, — додав Анрі Ламель.

— Де ви думаєте збудувати таке приміщення? — спитав Гапек.

— Я знаю де, — озвалась Олена Миколаївна. — В районі Коралового