Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

— Це, хлопче, державне кафе «Гордість виноградаря», — почав він.

— Ну то й що? — огризнувся я. — Мені однаково, що це таке і як воно називається.

— Зате мені не однаково. В цьому кафе сьогодні я справляю весілля, — сказав він і веселими очима подивився на мене. — А ти самотній і невеселий. В цей день ніхто не повинен сумувати.

Чоловік у чорному костюмі витяг із кишені й простяг мені марку. Я відмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але він не дав мені навіть слова промовити.

— Бери і будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогодні весілля з найкращою дівчиною на світі.

Мабуть, відмовлятися справді не треба, адже Луїза та Ервін однаково цього не почують.

Я покинув будинок Ервіна і рушив до школи, нашого місця збору, намагаючись підійти непомітно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Ціттербаке погано виконує піонерські доручення, а Петер нищечком покаже мені кулак. Але і в школі і навколо школи — скрізь панувала цілковита тиша. Я почекав якийсь час — ніхто не приходив. Страшна підозра хробаком заворушилася в мені: це Бруно пожартував наді мною! «Свиснув під вікном і втік», — вирішив я. Хто ж іще міг таке встругнути?

— Вічна помста! — крикнув я в пітьму і пішов додому.

— Ну як там, Альфі? — запитала мама. Я показав їй на мокрі холоші.

— Оце собака, а це — з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дівчиною на світі, — відповів я і забряжчав подарованою маркою. Мама не повірила мені, а тато — навпаки.

— Справді, у цього Пауля Кафки із сусідньої бригади сьогодні весілля. Там уся його бригада. А звідки ти знаєш? — запитав тато.

Нічого не пояснивши, я пішов спати. Хай самі здогадаються.

Наступного ранку ми з Бруно зустрілися на розі.

— Здоров! — улесливо привітався він. — Сьогодні божевільний день!

Я промовчав і навіть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:

— Що сталося, Ціттербаке?

— Якщо ти думаєш, що піддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нікуди не побіг, як тобі хотілося, навіть із ліжка не виліз, от!

Бруно здивовано подивився на мене. Саме підійшла Луїза.

— Альфонс наче збожеволів. Плете казна-що, — сказав Бруно Луїзі.

— А ти, — напосівся я на неї, - не так міцно спи і повідтикай вуха!

На першій же перерві Бруно і Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.

Наступний урок була біологія. Пан Фількендорф приніс малюнки птахів і програв нам пластинку із записом голосів соловейка, дрозда, вівсянки та іволги.

Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечері! Я глянув на Бруно. Ні, це не він.

Свиснуло ще раз.

— Піонерський ланцюжок! — крикнув я і схопився з місця.

— Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути… — сказав учитель і невдоволено подивився на мене.

Петер підніс руку:

— Сьогодні весь день Ціттербаке якийсь неспокійний.

А дехто з учнів показав мені язика.

Отак пташка пошила мене в дурні. Я нікому не розказував про свої нічні пригоди, щоб не сміялися наді мною. А з Бруно ми домовилися про інший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лійку. Це мов лев'яче гарчання, а левів у нашому місті не так багато, як шпаків. Тепер я не переплутаю.

— Піонерський ланцюжок — чудова річ, — сказав я Бруно, — але перш ніж сигналити вночі, не забудь одягти водонепроникні штани.

Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Він показав мені язика і побіг собі. А я ж хотів його застерегти. І це називається дружба?

На осінні канікули мені дозволили знову поїхати до бабусі і дідуся.

— Тільки одне прошу тебе. Альфі, будь ввічливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнім часом! — сказала мама і суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так і не збагнув, що він хотів сказати. Мама продовжувала:

— Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усі правила ввічливості: перед самим носом у людей не зачинятимеш двері, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться…

Навіть на вокзалі, коли я від'їздив, мама гукнула мені навздогінці:

— Прошу тебе, Альфі, будь ввічливий, це ж так важливо!

«Гаразд, постараюся», — подумав я. І постарався. А що з того вийшло? Хіба хто зважив на мої старання?

Оце я й хочу розповісти, як я намагався бути ввічливим та що з того вийшло.

Все почалося в поїзді. Ми вже якийсь час їхали, і я подумав: ану ж трохи провітрю вагон і покажу, який я ввічливий! Я відчинив вікно і привітно подивився на сусідів.

— Хай йому грець! — пробурчав один із пасажирів. — Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!

Оце так відповідь на мою ввічливість! Після цього я більше не показував своєї ввічливості в поїзді і все було гаразд.

Від залізничної станції до містечка, де живуть дідусь і бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло — закортіло бути особливо ввічливим. Я вирішив перечекати, поки всі ввійдуть в автобус. Я хотів сісти останній, щоб мене стали вважати за найввічливішого. Поки я тупцював, автобус відійшов. Водій посварився мені пальцем і гримнув