Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн"

- Розумію,- відповів Негору.- І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!

- Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка - Дінго. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?

- Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.

- Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» - влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду - він славний хлопчина!

- Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість,- відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.

- Впізнаю тебе! - мовив Гарріс.- Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.

Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:

- До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті - то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

- Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

- Не журися, Негору: колись та повісять.

- Дякую!

- А як би ти хотів? - сказав Гарріс із філософським спокоєм.- Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

- Атож.

- Англійці?

- Ні. Португальці.

- До того, як ти здав товар, чи після того?

- Після...- трохи повагавшися, відповів Негору.- Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі - коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли...

- І засудили?..

- На довічне ув’язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

- Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

- Еге, із шибениці не втечеш,- відповів Негору,- а з тюрми...

- То тобі пощастило втекти?

- Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто. 92

- І без квитка! - сміючись вигукнув Гарріс.- Тобі не соромно, чоловіче? Їхати безплатно та ще й на чужих харчах!

- Так,- зітхнув Негору,- до того ж тридцять днів у темному трюмі!

- Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти - знов у трюмі?

- Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.

- Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.

- Так-от. Півтора року...

Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.

- Гаррісе,- мовив він пошепки,- там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.

- Що там таке? - Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.

Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.

- Нікого немає,- мовив Гарріс трохи згодом.- Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.

Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.

- Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

- То невже ти працював як чесна людина, Негору?

- Довелось, Гаррісе.

- Бідолаха!

- Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».

- Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?

- Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедіктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель - адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...

- Проте,- урвав Негору Гарріс,- із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?

- Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє,- відповів Негору.- Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш.

- Аякже! - сміючись відповів Гарріс.- Тож розповідай, друже, розповідай!