BooksUkraine.com » Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

172
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 58
Перейти на сторінку:
сло­вом… нi… сам не знаю чим. Що я тут вам ви­нен? Са­ма од­на ти знаєш, ли­ха на­коїла. То­му i про­си­ли пе­ре­ка­за­ти оце то­бi. Раз най має Гриць спо­кiй!

- Нi, тат­ку, - обiз­ва­ла­ся вреш­тi Те­тя­на, звер­та­ючи до ста­ро­го своє по­бi­лi­ле, мов за­мерт­вi­ле, ли­це, стис­ка­ючи з не­ви­мов­ним жа­лем йо­го ко­лi­на. - Нi, тат­ку, я не по­чи­ня­ла, зло­го не ро­би­ла. Гри­ця лиш лю­би­ла… О, о, о! Нi, тат­ку, нi, - май­же стог­не, мо­лить, - се не мо­же бу­ти, що дру­гу вiн бе­ре, не мо­же бу­ти! - май­же скри­ча­ла i знов го­ло­ву до нiг йо­го схи­ляє, роз­пуч­ли­во їх стис­кає. Дiд здвиг­нув пле­чи­ма.


- Не знаю, донько, - вiд­по­вiв су­хо. - Так ме­нi ка­за­ли. Не ту­тей­ший я. Я що знав, ска­зав. Му­сив так.


- О, о, о! - прос­тог­на­ла Те­тя­на, мов пiдст­ре­ле­на, все ще кля­ча­чи, i при­тис­ну­ла ли­це до дi­до­вих ко­лiн. - О, о, о!..


- Так, донько, - пот­вер­див дiд. - Се все прав­да, що пе­ре­ка­зує синьоока Наст­ка, а ме­не са­мо­го Гриць на ве­сiл­ля про­сив, i я до них iду.


- Нi, тат­ку! - кли­че, як пер­ше, Те­тя­на з роз­пуч­ли­во-впев­ня­ючим го­ло­сом, i знов об­нi­має з не­ви­мов­ним жа­лем-по­ко­рою дi­до­вi ко­лi­на, мов­би iн­шо­го ру­ху не зна­ла, ма­ла пе­ред со­бою свя­то­го i мо­ли­ла­ся до нього. - Нi, тат­ку, не ка­жiть сього. Се не мо­же бу­ти… Ми ще ось… не­дав­но тут у лi­сi, - зах­ли­па­ла, - стрi­ча­лись, - i при тих сло­вах во­на мов ги­не, гас­не. - I вiн… ще цi­лу­вав. Се не мо­же бу­ти, неп­рав­да; вiн дру­гу не бе­ре… вiн ме­не лю­бить. Я не по­чи­ни­ла!.. - крик­ну­ла з роз­пу­кою. - Я ли­ше лю­би­ла, лю­би­ла, тат­ку! Ми со­бi по сло­вi, i за­ки снiг упа­де, бу­ду в йо­го ха­тi. Тат­ку!! вiн ме­не лю­бить. О… тут… в лi­сi… стiльки ра­зiв, - хли­па­ла, - в лi­сi… - I знов мов ум­лi­ває.


Старий за­ре­го­тав­ся.


- Кажеш - лю­бить те­бе? - спи­тав.


Тетяна пiд­ня­ла до нього, бла­га­ючи, го­ло­ву, що в роз­пу­цi на­зад їй опа­да­ла. - О, лю­бить, тат­ку доб­рий, лю­бить! - впе­в­ня­ла i на­но­во, як пер­ше, ту­лить i тис­не роз­пуч­ли­во ли­це до дi­до­вих ко­лiн. - Ме­не од­ну лю­бить, ме­не од­ну на свi­тi. Сам ме­нi ка­зав, i йо­му я вi­рю. А за­ки снiг упа­де, ка­зав, бу­деш в моїй ха­тi. Я йо­го Тур­ки­ня! - крик­ну­ла, розп­рос­тер­ши ру­ки, i впа­ла ли­цем до зем­лi.


Дiд пiд­вiв її.


- Не бу­деш, Тур­ки­не! - клик­нув твер­до. - В нiй бу­де си­ньо­ока Наст­ка, а Гриць, як то­бi ка­жу, спро­шує на ве­сiл­ля. Ме­не вже про­сив. Я до них iду. Встань, спам'ятай­ся, про Гри­ця не ду­май, не му­ти йо­го щас­тя, бе­ре­жись грi­ха - iнак­ше по­ба­чиш!.. - I з ти­ми сло­ва­ми, не­на­че пiд­да­ючись яко­мусь тай­но­му при­ка­зо­вi, по­ма­хав до неї з пог­ро­зою п'ясту­ком. Те­тя­на вит­рi­щи­лась че­рез хви­лю на нього з не­са­мо­ви­то роз­ши­ре­ни­ми очи­ма, од­нак, зро­зу­мiв­ши вреш­тi йо­го сло­ва i йо­го пог­ро­жу­ючий рух, на­раз, мов змiя, зви­ну­ла­ся з зем­лi i ста­ну­ла на но­ги.


- Iди ти!! - крик­ну­ла на­раз ди­ким го­ло­сом, ски­пi­лим з рап­то­вої не­на­вис­тi, не­на­че з йо­го ос­тан­нiм сло­вом опи­ни­ла­ся вся по­гань свi­та пе­ред нею. - Ти! - i з тим сло­вом тру­ти­ла ста­ро­го так сильно вiд се­бе, що вiн вiд­ра­зу упав. - Iди - ти!! Ти сам не­чис­тий, що ме­не по­ди­бав. Гри­цю! - крик­ну­ла вслiд за тим з усiєї си­ли, мов не тям­ля­чись з роз­пу­ки, i - роз­ре­го­та­ла­ся. - Гри­цю, я тут!


В дi­да спа­лах­ну­ли страш­но ци­ганськi очi, i, пiд­няв­шись, вiн пог­ро­зив вдру­ге п'ясту­ком i би­чем.


- Гай, гай! - крик­нув, за­са­па­ний, i зак­ляв тут страш­но. - От що, ча­рiв­ни­ця-вiдьма, - до­дав, - са­ма ти спра­вед­ли­ва. Те­пер се сам я ба­чу. Наст­ка прав­ду ка­за­ла! Знай ти раз вiд неї, а дру­гий i вiд ме­не. Гриць її пос­ва­тав, а те­бе ли­шає.


- Неправда, вiн ме­не лю­бить! - ки­ну­лась на нього Те­тя­на з зво­ру­шен­ня зди­чi­лим без­звуч­ним го­ло­сом i та­ки­ми ж очи­ма, бо­ро­ня­чись з усiєї си­ли про­ти уби­ва­ючих, страш­них слiв стар­ця.


- Тiльки й тво­го! - клик­нув на те дiд i зал­ляв­ся при тих сло­вах гiр­ким по­га­ним смi­хом. - Тiльки й тво­го. Так як йо­го батько лю­бив ко­лись йо­го ма­тiр, - до­дав з не опи­са­ною не­на­вис­тю. - Тiльки й тво­го!


Тетяна, не зро­зу­мiв­ши всiх йо­го слiв, лиш ос­тан­нi, знов ки­ну­лась на нього.


- Iди ти! - крик­ну­ла i, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, пiд­ня­ла ру­ки i ука­за­ла на не­да­ле­ку про­пасть. - Iди! - пов­то­ри­ла, - кинься там - i бiльше не вер­тай!


Старий вит­рi­щив­ся з пе­ре­ля­ком на неї i, схи­лив­шись за би­чем, що ви­пав йо­му з рук, хо­тiв її вда­ри­ти.


Але її вже не бу­ло - зник­ла. Лиш зi сто­ро­ни, ку­ди мет­ну­ла­ся, за­чув вiн роз­пуч­ли­вi го­лос­нi сло­ва: "Гри­цю!.. я тут". А вiд­так по хви­лi прик­рий дов­гий смiх…


Задихана, без крап­лi кро­вi в ли­цi, з блуд­ни­ми май­же очи­ма, з вик­рив­ле­ни­ми ус­та­ми, впа­дає Те­тя­на до ма­те­рi i ки­дається їй на гру­ди.


- Мамо! - скри­ча­ла по­гас­лим чу­жим го­ло­сом. - Ма­мо, Гриць ме­не по­ки­нув, зра­див. Ме­не вiн лю­бив, а з дру­гою вiн­чається. Ма­мо! - кли­че, не да­ючи ма­те­рi опам'ята­ти­ся з своїх слiв, i тер­мо­сить її, не тям­ля­чись, що­си­ли. - Ма­мо! вiн двох на­раз лю­бив, слу­хай­те, ма­мо!!


Iваниха Ду­би­ха, що са­ме си­дi­ла на ла­вi, по­ба­чив­ши на­раз май­же на­пiв­бо­же­вiльну доньку, лиш до стi­ни опер­ла­ся.


- Що за Гриць? - пiш­ло глу­хе пи­тан­ня.


- Той, ма­мо, що раз зи­мою на ко­нi тут був. Гар­ний та­кий! В лi­сi ми все схо­ди­ли­ся; там ми лю­би­ли­ся. Лiс один все знав. Гриць, ма­мо! - i роз­ре­го­та­ла­ся.


Стара пiд­ве­лась важ­ко.


- Так? - спи­та­ла, а по­тiм до­да­ла: - То­бi вiн ка­зав цвi­ту па­по­ро­тi шу­ка­ти? - I, ска­зав­ши се, ус­мiх­ну­лась, мов ос­тан­нiй раз в жит­тi.


- Мамо!! - пi­шов ок­рик не­чу­ва­ної роз­пу­ки на всю ха­ту. - Ма­мо!


- Ти од­на в ме­не бу­ла, - вiд­по­вi­ла ма­ти. - Од­на на всiм свi­тi…


- Мамо!!


Дубиха не вiд­по­вi­ла бiльше…


Тетяна впа­ла на ко­лi­на пе­ред нею… спо­вi­да­ла­ся…


Годину пiз­нi­ше Те­тя­на знов у лi­сi.


Летить ша­ле­ним кро­ком, мов са­ма стрi­ла, до ста­рої Мав­ри. "Мав­ро!! - тов­четься нi­би го­лос в її гру­дях ди­ким сто­го­ном i шу­кає прос­то­ру. - Мав­ро!!" Аж i опи­ни­ла­ся.


Стара ци­ган­ка пе­ре­ля­ка­ла­ся ви­ду дiв­чи­ни i вiд­ра­зу її об­ня­ла.


- Доньцю, - ка­же, - доньцю, яка в вас при­го­да?


- Мавро! - лиш крик­ну­ла i на гру­дях мов за­ка­ме­нi­ла.


В очах ста­рої щось ли­хо­вiс­но блис­ло.


- Вiн? - спи­та­ла ли­ше, вик­ри­вив­ши ус­та з не­опи­са­ним бо­лем.


- Бере дру­гу. Зра­див ме­не! - вис­тог­на­ла Те­тя­на i знов, як пер­ше, умовк­ла.


- Бачиш? А ти га­да­ла, донько,

1 ... 48 49 50 ... 58
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"