Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

— Ходім, я тобі щось розповім.

Ракша розбирався в людях. Перший-ліпший пересічний громадянин сприйняв би цього чоловіка за бомжару, але для колишнього полковника в незнайомому обідраному мужикові було щось таке, чого ніхто не зміг зрозуміти, окрім звичного ока міліціонера, нехай і колишнього. І тоді вони зійшли східцями, — Ракша покірно поплентав за незнайомцем; ця дивовижна двійця ідіотів прошествувала під безчисленною кількістю дверей, з відлунням колишнього лоску, і ті двері прочинялися, і невідомо чому, бо до цього глухота снувала павутину ветхості, пустоти. Закривавлене обличчя Ракші, сморід на всі чотири поверхи від бомжа: цікаві пики налипали, вистромлялися, з неприхованою відразою, навіть з жахом. Те, що цей чолов'яга зовсім не бомж, Ракша не мав сумніву. Життя вчило Ракшу останні роки вперто, що найзадрипаніший бомж ліпше полковника міліції. Це зовсім інше, говорив собі. Від незнайомця віяло відлюдкуватістю. Це відлюдько, — гадав Ракша, — від нього віяло страхом, але жахіття це навіювало благодать, віру і спокій.

Вони йшли Повітрянофлотською. Мовчки, не запитавши одне одного ім'я. Ракша навіть не намагався заговорити, даючись диву, що, мов причарований, слідує за цим незрозумілим для нього чоловіком: пізніше його знайдуть на смітнику, цього чолов'ягу, забитого наповал, одним ударом, проте Ракша був певен, що це робота зовсім іншої людини, але це напряму пов'язане з Білозубом. Хтось стоїть за цим; як і кожен прозеліт, Ракша фанатично вірив у те, що більшість людей називала казкою, тому відразу зрозумів, що смерть керована тим невидимим. Гігантська істота чорного кольору. Що, на думку прозелітів, править цим світом. Він мало тямився на тому. Це потім. А зараз вони манджлували спуском. Зупинилися біля будинку хрущовського двоповерхового дому. Зайшли до підвалу з висохлими купами лайна, окурків, використаних шприців. Чоловік завів його до комірчини: матрац, фанерний ящик, на стіні над головою велике розп'яття, скрізь розвішане червоне ганчір'я. Без жодного попередження, без вступу, незнайомець заговорив:

— Я зустрічався з ним.

Ракша продовжував думати про Генерала, але з язика зірвалося:

— З ким?…

— Ти знаєш… Зустрів я цю паскудь, сучу сволоту на залізниці… Я відразу зрозумів, хто він такий. Він сидів на лавці. Читав газету. Намагався йому щось роз'яснити, і він запропонував вийти з вокзального приміщення. Вони, такі люди, уміють переконувати, особливо подібних на тебе, що тільки йдуть до віри. Я здогадувався, чого він хоче, але лихий поплутав мене. І я пішов на ти. Що ти робиш, говорю я, ти розумієш, що життя буває не тільки тут. Звернись до Бога. Він недоумкувато подивився на мене, пещений, вгодований, з тонкими рисами обличчя, і я зрозумів, що він нічого не розуміє. Демон на час покинув його. Він не те щоби не пам'ятав убивств, але відгороджувався перед самим собою: не було, значить не було. Я знову повторив: покайся, ще не пізно. Він: «А що ти даси мені взамін?» Тоді я почув монотонне дзижчання мух. Вони виповзали з-під землі, зліталися з нижнього неба, з сонця. І він зробився іншим і повторив запитання, але по-інакшому: «Що я з цього матиму?» — «Любов…» — «Хо! У мене вдосталь цього… її… любові…» — «Любов Господа Бога…» — «Ха… Знайшов, кого вчити любові… Може, я сам Бог… А може, ангел, ні, швидше наближений до Бога…» — Очі темні, чорні як вугіль. А дзижчання посилювалося. І тут він ухопив мене за горлянку, спокійно, холодно, як виконують давно завчену роботу, з професіоналізмом, з вірою в правоту свого діла, з вірою у вибраність, що він знищує погань. І тут з'являється обруч. Бачив коли-небудь німби? Ось щось подібне. Він заціпенів…

— Що означає те коло, обруч…

— Багато хочеш — швидше зістаришся… А втім знаєш, що навіть ангели не можуть взирати на лик Господа. Бог з'являється у різних символах. Коло одне з них. Він порабощає нечисть… Не слухай голосів. Чиста мова не дана їм, бо вони відлучені від Слова Господнього. Коли вони цочинають віщати, то говорять хриплим голосом, але викладають з логічною переконливістю… Гладко, чисто і красиво…

— А мухи… Мухи… Мухи, — пошерхлими губами, ворушачи побілілим язиком, — Ракша.

— А зараз слухай: Люцифер з'являється в ескорті підданих. Його так і називають — Повелитель Мух.

— А якщо я йому наб'ю пику?! — просипів наляканий Ракша.

— Затям одне, — це падший ангел, що повстав проти Бога. Він такий же безплотний, як і справжні небожителі. Не вір народним побрехенькам, що він тілесний. Він може прийняти будь-яке обличчя, будь-яку форму: від статуї до небес, до ангела з вогненним обличчям, вирости до немислимого зросту, створивши ілюзію, що піднімається аж до верхівки неба, щоб зімітувати велич, до чорного чоловіка, прекрасного юнака. Він може придбати подобу цапа. Вселитися у звіра, у горобця. Але він не може довго тримати подобу.

— Чого? Якого хріна…

— Бо він не творець. Він карикатура на Господа Бога. Він покинув Божу обитель, щоб створити своє царство. Він погордував Тим, хто йому дав найбільшу владу після себе. Гординя проти Господа. Ніколи не слухай голосів. Будь-яких. Святе Письмо. Заглянь у нього: хто має вухо, той почує. Там все сказано. Слухай гласу Господнього, а він записаний на скрижалях пророками. Це я говорив цьому придурку…

— А як всепрощення? — озвіріло видав Ракша, дивуючись: звідки, голубе, взялася така розчуднесенька мисль у довбещці колишнього мента.

— А зараз слухай, слухай, бо коли прийде час, то… — відлюдько з голубими до крижаного очима, засупоненими, вп'явся водянкуватими плівами, що межею ставали; завис його погляд, зупинився на червоній лахманині: Ракша прогледів на нього, як оце нині, дивлячись в туман, намагаючись розгледіти чоловіка, що стояв на узвишші, затуляючи амбразуру вікна, з неправдоподібним фіолетовим небом у шклі, хмарами в далині, і складалося враження, що невідомий підвісив його, незнайомого чоловіка. Яскраві, різнобарвні оскільця у вітринах, де теліпалося на вішалках, кремпельках різношерсне манаття. Обличчя цього чоловіка простодушне, але огидним ні, не назвати, навіть не напрошувалося на думку, а відчувався тонкий флер, і блазнює він до відомої йому тільки межі, і він знає той час, коли треба показувати своє справжнє обличчя. Щось у ньому було таке, що змушувало бути весь час насторожі: зігнуті металевою дугою брови, чіпке, як колючка аґрусу, око з цвяхами зіниць, від яких розходилися золотаві обводи,