Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

був генеральний штаб, де я сподівався роздобути відрядження до Гельсінкі. Тиша і пригнічена атмосфера, які панували серед моїх штабних знайомих, тепер уже вбраних по-цивільному, справили гнітюче враження. Мене поінформували, що ніхто, крім найвищої більшовицької ради, не може видати мені дозволу виїхати з міста. Це й так мені вже було відомо, але до Смольного я йти не хотів. Тоді я подав рапорт до штабу, де написав, що мене скеровано з Одеси на лікування ушкодженої ноги і я маю намір повернутися до Фінляндії, дізнавшись, що моя країна 6 грудня проголосила незалежність, бо в мене, на мою думку, більше не було передумов залишатися в російській армії, де я, фінляндський підданець, прослужив близько трьох десятиліть.

Того самого вечора я поїхав на Фінляндський вокзал, де кілька вояків знову охоче взялися нести мій багаж. Біля виходу на перон стояв стіл, за яким солдатський пікет перевіряв документи пасажирів. Не роздумуючи, я підійшов просто до столу і простягнув свою відрядну посвідку. З полегкістю помітив, що вояки не цілком володіють російською мовою: то були інгерманландці. Коли ми поговорили фінською про чинність мого документа, один із солдатів віддав мені його зі словами «харашо, харашо». Вагони були значно охайнішими, ніж вагони-салони, з якими я запізнався, їдучи до Петербурга. І ось потяг вирушив.

Погода була сірою і дощовою того грудневого дня 1917 року, коли я прибув до Гельсінкі. З вокзалу я поїхав до помешкання свого зятя Мікаеля Ґріпенберґа, де вони з моєю сестрою привітали мене.

Мені було цікаво подивитися, чи домоглися чогось у Росії консервативні сили і, побувши тиждень у Гельсінкі, я повернувся до Петербурга. Жодних ознак опору не проглядалося. Навпаки: я помітив, що радянська влада невдовзі зміцніє і становитиме смертельну загрозу для молодої фінляндської держави. Треба було готуватися до оборони, хоча для цього бракувало найпотрібнішого — зброї!

Маючи це на думці, я звернувся до керівника французької військової місії генерала Нісселя і поцікавився, чи може Фінляндія сподіватися на отримання військових матеріальних засобів із французьких складів у Мурманську. Генерал з розумінням поставився до мого запитання й пообіцяв ознайомити з цією справою свій уряд. Проте я не мав часу чекати на відповідь, у мене горіла земля під ногами, і останні дні року я знову провів у Гельсінкі.

Моя тридцятирічна служба в імператорській армії завершилася. Почав я її сповнений великих надій у просторій чужій Росії. Озираючись на ті часи, які проходив у царському однострої, я з вдячністю визнавав, що надії мої цілковито здійснилися. Я потрапив у більший світ, який давав ширші перспективи, ніж ті, що потенційно були в мене в Фінляндії на зламі століть. Кожен окремий етап моєї службової кар’єри надзвичайно багато мені дав, а крім того, я мав щастя належати (ще й у статусі командира) до елітного війська з добрими офіцерами і чудовим духом. Командування таким військом і в мирний, і в воєнний час приносило насолоду. Я побачив багато цікавого в двох частинах світу. Однак тепер ця велика держава зненацька знесиліла і, як я бачив, перебувала в стані розпаду. Так закінчився тривалий процес, що його я мав змогу спостерігати зблизька.

1889 року, коли я офіцером вступив до лав імператорської армії, Росія перебувала на вершині своєї моці. Вольовий Олександр ІІІ уособлював державу, яка здавалася безпечною і надійною. Її могутність настільки піднеслася над іншими великими державами, що імператор в одній з промов назвав маленьку Чорногорію «єдиним вірним другом, на якого може покладатися Росія». Олександр ІІІ, зовнішністю й поведінкою дуже «російський», справляв велике враження вже рославим тілом і надзвичайною фізичною силою. Здавалось, він створений, щоб стати самодержавцем, який керуватиме велетенською державою, не дозволяючи нікому впливати на себе. Цар був втіленням самої Росії. Чужоземцю важко було цілком збагнути, якою великою мірою цар становив безумовний центр, поза яким, здавалося, нічогісінько немає. Згідно з конституцією держави, імператор мав необмежену владу.

Коли з Франції з арміями Олександра І прийшли західні ідеї, такий стан справ спричиняв критику і протидію. За часів Олександра ІІІ широкі кола ревно обстоювали докорінні ліберальні реформи та західний парламентаризм і гадали, що за їх допомогою Росію можна одним ударом піднести на загальний західноєвропейський рівень і перетворити на демократичну державу. Цим поглядам опиралися ті, хто вважав самодержавство найнадійнішим фундаментом для розвитку країни. Російська історія мала застережливі приклади надмірної свободи, що призводила до анархії. Російський народ, казали монархісти, нездатен до самоврядування й самодисципліни, а також до зосередження сили на спільну справу. Народ іще не досяг такої політичної зрілості, щоб це уможливило вільнішу систему.

Об’єктивний спостерігач не міг не помітити, що російському суспільству бракує рівноважних чинників, які є передумовою демократичної системи. Освічений середній стан був нечисленним, а вільного селянства, яке в північноєвропейських країнах віддавна становило підпору держави і в лавах якого (за умови належного поводження) влада мала своїх найвідданіших прибічників, взагалі не існувало. Здійснене 1861 року Олександром ІІ важливе звільнення кріпаків, яких налічувалося близько 50 мільйонів, мало половинчастий характер, адже при цьому не відбулося поділу землі. Землею володіла колективна сільська громада, що називалася «мир», і саме вона провадила оподаткування й розподіл польових паїв на певний термін. Лише 45 років по тому, 1906-го, було зроблено наступний крок: прем’єр-міністр Столипін видав аграрний закон, згідно з яким громади загалом чи, з допомогою держави, окремі їх члени могли переходити на приватне хліборобство. На виконання таких велетенських реформ потрібен був час. Не можна недооцінювати досягнуті результати, але коли почалася світова війна, забракло важливої умови збереження держави: самостійного селянства, яке має землю.

Ще й понині багато де існує гадка, що ліберальні ідеї були геть чужими для імперської Росії. Насправді державна влада, яку уособлював цар, від часів Олександра І добре розуміла необхідність реформ, однак перетворити Росію на конституційну правову державу за західними взірцями вийшло не відразу, адже постали непереборні перешкоди. Для розуміння цього досить зважити на неймовірний обшир і розмаїття народів та мов; до того ж рівень освіти в провідного великоруського народу був дуже низьким. Щоправда, спроб вивести державу на нові шляхи не бракувало. Ці зусилля та їх провали виразно віддзеркалювалися в особі й політиці царів. Упродовж ста з чимось років «ліберального» правителя заступав «реакційний»: після Катерини ІІ був Павло І, після Олександра І — Микола І, а після Олександра ІІ — Олександр ІІІ. Це сталося внаслідок того, що революційні сили не розуміли прагнень царів і намагалися агресивно прискорити реформи. Здавалося, вони не здогадувалися, що розвиток хоч-не-хоч має бути