Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

* * *

Усі учениці, які проходили повз вікна дорогою до школи, були чарівними в очах тих, хто стояв біля вікна. Але одна з них вирізнялася особливою красою. Її обличчя сяяло (особливо щоки), тіло струнке, а волосся чорне й густе, заплетене в одну косу, що звисала на спині. За всім цим не можна було спокійно спостерігати. Але те, що справді вражало, так це зелений берет, який вона носила, стягнутий на один бік. Вона відчувала, що особлива й завжди йшла прямо вперед, не повертаючись ні вправо, ні вліво.

— Пане офіцере... лейтенанте... — сказав один із хлопців, і це військове звання причепилося до тих пір, поки вони не дізналися, що її звати Амаль. Це переросло в ранковий ритуал — після гоління й перед сніданком у продавця бутербродів по дорозі до школи — чекати, поки вона пройде звичайним шляхом, потім чемно привітати її.

Одного ранку троє — Емад, Баюмі та Хашем — кинулись до вікна, коли проходив «лейтенант», і вона обернулася. Дівчина, мабуть, здогадувалася, що в неї є шанувальники, і ось вона їх побачила. Але, здавалося, на цьому все не закінчилося. Вона усміхнулася? Думки розбігалися, але всі врешті-решт зупинилися на одному, а саме: усмішка була таємничою та швидкоплинною, оскільки дівчина швидко повернулася до своєї самовпевненої пихатості. Увечері вони знову розійшлися: хто ж саме завоював усмішку «лейтенанта» незрозуміло, кожен із них претендував на цю честь особисто. Розлад був сповнений сміху та веселощів, але серйозним і безсумнівним було те, що троє юнаків закохані в неї, хоча й упевнені що вона недосяжна. Мідхат теж був закоханий, але приховував свої почуття. Отже, те що вона озирнулася й, можливо, навіть усміхнулася, не свідчить, що дівчина глянула на нього, скоріше на когось із його друзів, адже він не був ані найкрасивішим, ані найсміливішим. Дістатися до неї було б неможливо, як і до Ібтісам чи до продавчині парфумів. І взагалі, як він міг із нею зв’язатися? Дівчата з Абу Кабіра, як казали, були сміливими й теж робили перший крок. Ті, хто встиг їх зловити, були щасливими чоловіками. Але навколо кожної з цих дівчат була сувора охорона — силовики з рушницями, подейкували, що вони дуже небезпечні. Пан Алі Абделазім завжди застерігав своїх підопічних від наближення чи переслідування на вулицях:

— Тут ідеться про кулі.

Баюмі відповів зухвало:

— Тому вони й спокусливі для спостерігача.

— Ви повинні опустити свої очі, — відказав учитель. — І моліться. Молитва — найкращий захист від спокус.

Отже, за винятком Господа, вони молилися якомога більше, але жоден з них не міг звільнитися від спокус диявола.

Вони змінили тему, коли з’явився Хашем, помітно кульгаючи.

— Чого ти кульгаєш, сину Сакіни? — запитав його Баюмі.

Так вони зверталися один до одного, грубо, грайливо вживаючи імена своїх матерів. Коли він сказав їм, що один із гравців ударив його ногою в гомілку, Баюмі попросив подивитися на рану, а згодом закричав, коли Хашем розкрив його ногу.

— Як ти міг заповнити рану пилом, сину Сакіни? У вашому селі так перев’язують рани?

— Ось що сталося, сину Аїші. Поряд зі мною на полі не було швидкої допомоги, — відповів Хашем.

— Який невдаха.... твій випадок мені нагадує те, як роблять у нас в селі, — підсумував Баюмі.

Так з’явилася можливість зайнятися улюбленим хобі, «пожартувати з села». Він розповів їм, що, коли в їхньому селі дитина захворіла на кон’юнктивіт, вони капали в око сечу її брата. Якщо малюк знепритомнів, йому розбивали на голові цибулю чи гній, і це, на думку селян, було найкориснішим лікуванням.

— І ось ти, сину Сакіни, обробляєш рану слиною, пилом і брудом. Ви коли-небудь бачили щось дурніше, ніж це?

Хашем змінив тему.

— Досить цих дурниць. Скажи, ти сьогодні бачив лейтенанта?

— Що тобі до лейтенанта? Керуй своїми слугами, — сказав Емад.

Хашем вже збирався відповісти, коли згадав, що йому потрібно в туалет. Тоді всі раптом згадали, що їм потрібно зробити те ж саме. Мідхат подивився на годинник і роздратовано вигукнув.

— Ми проґавили!

Він нагадав їм, що вже минула десята година, і Абу Хайрат і Умм Хайрат зачинили магазин і двері, що вели до вбиральні.

— Єдине, куди ми можемо піти, — це мечеть, — сказав Баюмі. — Хіба що хтось із вас захоче стати біля вікна й подзюрити в повітря чи на патрульних.

Було холодно, мечеть була порожня й темна, і тьмяне світло відкидав ліхтар, полум’я якого мерехтіло й тріпотіло на вітрі переднього фойє. Вигрібні ями були далеко від нього в майже чорній темряві. Троє друзів без вагань попрямували туди, бо це місце було знайоме, а четвертий відстав, тремтячи. Це був перший раз, коли він змушений піти до мечеті з цією метою. Хлопець завжди робив свої справи вдома до десятої години ночі. Нехай Аллах прокляне тебе, Абу Хайрате. Що б сталося, якби ви тримали двері відчиненими? Він обережно заходив до туалету, обмацуючи стіни й шукаючи однією ногою пази по обидва боки отвору. Він зітхнув із полегшенням, коли ноги знайшли належне місце. В унітазі було щось огидне, а гнильний сморід розчавлював. Потім справа дійшла до миття. Праворуч від нього був умивальник із водопроводом, аби люди могли зануритися в нього і схопити в жменю води. Але раптом по всьому тілу пробігло тремтіння, наче електричний удар. Його рука впала на м’яку пухнасту істоту, і він панічно закричав до друзів: «Там щури, сучі сини!» Щур, якого він торкнувся, був великий, як кішка. ... Хижа тварина. «Заспокойся, хлопче з Ісмаїлії, слабак», — сказав хтось, можливо, Хашем. Волосся на його голові стало дибки, коли він відчув, що під ним снує щур, і він закричав. Але ні він, ні, здавалося, щури нікого з друзів не турбували.

— Як звати твою матір, хлопчику? — пролунав голос Баюмі. Але він не сказав їм імені своєї матері, щоб вони не називали його за своєю звичкою. Він був занадто зайнятий і стурбований тим, що відбувалося. У вигрібних ямах були хижі тварини, і хтось із них міг укусити. Яку ціну довелося заплатити, щоб полюбити Абу Кабір?!

* * *

Коли того ранку Амаль проходила повз, його очі поглинали її, і він глибоко вдихав повітря. Він сподівався, що дівчина принаймні усміхнеться чи подивиться на нього, але вона цього не зробила. Незважаючи на це, він відчув посилене почуття впевненості в собі. Чому він повинен себе принижувати? Чому