Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

він повинен бути несправедливим до неї? Хлопець уже не був таким худим, як раніше: рукави його сорочки та піджака тепер були занадто короткі. Це сталося раптово, майже вночі. По його венах текла вогняна кров, і дзеркало показало йому, що на голові тепер густе, пухнасте, блискуче волосся. Тепер він міг би вийти до дівчини й слідувати за нею, і він міг би знайти, що сказати, і мав сміливість зробити це, якби виникла нагода. Треба було дати зрозуміти дівчині, що він цікавиться нею. Вона, мабуть, помічала його біля вікна й знала, що хлопець звернув на неї увагу, і тому мав спробувати. Адже який сенс просто стояти біля вікна, коли вона проходила повз? Так ніколи нічого не станеться, навіть якби це тривало ще двадцять років. Мідхат вирішив наступного ранку зачекати на неї на вулиці. Але тієї ночі Хашем увірвався в кімнату, майже зламавши двері. «Я кохаю, отже, я існую», — заявив він. Друзі перекинулись здивованими поглядами. Те, що він сказав, було перифразою цитати, яку їхній учитель філософії пан Абдельразік приписав французькому філософу на ім’я Декарт.

Першим зреагував Баюмі.

— Чоловіче, ти дурень, ти не знаєш нічого про кохання. Він сказав: «Я думаю, отже, я існую». Це означає, Господи, того дня, коли ти почнеш думати, завдяки волі Божій, ти будеш існувати.

Але Хашем дотримувався свого формулювання.

— Я люблю вас, сучі сини. Тому я існую.

— Кого ти зараз любиш, хлопче? — запитав його Емад. — Яку служницю ти обдурив цього разу?

— Я люблю Амаль, — відповів Хашем.

Хлопці знову перекинулись поглядами, і Емад жбурнув книгу з біології, що була в нього в руці.

— А хто ця Амаль? — запитав він.

— Лейтенант, — тихо відказав Хашем.

Усі були приголомшені, і ця новина вразила господаря кімнати як кинджал. Як Хашем встановив із нею контакт? І як він перейшов із компанії слуг до тієї, що має зелений берет, гордої багатої дівчини?

Хашем сказав їм, що стежив за нею протягом трьох місяців, коли вона поверталася зі школи, і що він почав надсилати їй палкі любовні листи з однією з покоївок. У нотатках він клявся, що не міг зосередитися на навчанні. Він благав її пожаліти його, бо єдиним гріхом було те, що він кохає її, і Бог був тому свідком, щиро й чисто. В останній записці він запросив її на першу зустріч у вівторок увечері в поїзді «Дельта». Хашем зробив паузу, щоб розпалити апетит друзів, перш ніж продовжити.

— Що ви думаєте з цього приводу — вона з’явилася вчора ввечері в призначений час. Вона приїхала зі своєю служницею, ти можеш повірити?

Баюмі першим вийшов із шоку:

— Ми закінчили. Ні пахлави, ні басбуси[32] більше не буде.

Усі засміялися, окрім Мідхата, серце якого спалахнуло від ревнощів, і сльози готові були покотитися з очей. Амаль нагадала йому про Ібтісам і про те, як він щоранку чекав на неї на площі Аббаса, не наважуючись підійти. Вона також нагадала йому про продавчиню парфумів у п’ятницю, до якої він наближався лише уві сні. Він пробачив собі тоді через молодий вік. Тепер у нього не було виправдання. Хашем був на два роки старший за нього, але цієї різниці було недостатньо, щоб виправдати його власну слабкість і невдачу. Коли він матиме необхідну мужність? Коли він зможе досягти успіху з кимось із представниць протилежної статі? Коли і як відбудеться його перше знайомство? Як йому змагатися з Хашемом? Він не був футболістом і не міг піднятися на брусах. Як він міг змагатися з м’язами?

Наступного дня з’явився Баюмі.

— Що ти думаєш? — запитав він Мідхата.

— Про що?

— Про цю історію кохання? Отже, Амаль була викрадена з наших рук. Що ми будемо робити?

— Тільки Аллах може тобі допомогти. Хлопець з м’язами її дістав.

— Отже, нам нічого іншого не судилося?

— Зачекай, поки поїдемо в Каїр. Ми зустрінемося там із дівчатами в університеті, і життя стане солодким.

— Дивися, — сказав Баюмі після хвилини мовчанки. — У цьому місті до нас немає кохання. Ми можемо вловити лише кілька вихоплених моментів.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі... клянися Аллахом, що нікому не скажеш.

— Скажи мені, не турбуйся.

— Дивися, два тижні тому мене запросили на весілля в передмісті Заказіка. А під кінець вечора будинок був набитий гостями, яким потрібно було там переночувати. Господарі — бідні фермери, але дуже щедрі. Вони поклали мене на дивані. Кімната була повна дітей, і для них постелили на підлозі. Єдиними дорослими людьми, які спали там, були я та молода дівчина, заміжня лише півроку, яка також спала на підлозі.

Було смертельно жарко, і я не міг заснути. Звісив ногу з ліжка в темряві — потягнувся. Моя нога торкнулася стегна дівчини, але клянуся Богу Всемогутньому, я нічого не мав на увазі. Потім я побачив, як вона схопила мою ногу й потягнула на себе. Умить я зрозумів, що валюся з дивана на неї, і, послухай це, я ніби їхав на норовливій кобилиці, коли вона підштовхнула мене, а потім знову потягнула вниз, штовхнула й потягнула. Що я можу сказати? Я ледь не з’їхав з глузду. Цього достатньо, щоб я втратив розум. Але, клянусь всемогутнім Аллахом, я не хотів цього робити. Це швидкоплинні моменти, які ми можемо отримати, і нічого більше. Ніяких «привіт» чи «як справи». Просто кинувся, відразу, а потім галопом — ні любові, ні чогось. Та відтоді я не можу заснути.

— Чому ти такий засмучений? Хто ще знайде дівчину, з якою можна кохатися?

— Ти не розумієш. Сім’я дівчини — мої родичі. Вони довіряють мені. Ти уявляєш — жінки там цілують мені руки, бо думають, що я благословенний, людина, яка отримує освіту. Ось чому мене без роздумів помістили в одну кімнату з дівчиною. І що мені тепер робити? Але інше, що мене хвилює, це те, що наступного ранку дівчина поводилася так, ніби вона мене навіть не знала.

— Що ти ще хочеш? Ти хочеш любові, романтики та дружби? Дівчина заміжня. Ти хотів, щоб вона соромилася чи що?

— Ні. Я розумію її ситуацію, і в нас не було шансів зустрітися знову. Але я хотів... Я маю на увазі, що ми сиділи й снідали наступного дня. Вона розмовляла з усіма, крім мене. Ані жодного слова, ані погляду, ніби мене не було. Вона мала принаймні попрощатися, коли я