Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Давай рахувати разом, — сказала вона. — Тьотя Вєра, мамина подружка — раз.

— Два, — заперечив Женька. — Тьотя Вєра — раз, мамина подружка — два. Уже два пиріжки.

— Один! — роздратовано вигукнула Женя. — Один! Тьотя Вєра — це мамина подружка! Вона одна!

Новий вибух реготу розлігся над поляною — аж язики багаття заіскрили.

— Якщо це мамина подружка, чому я її не знаю? — здивувався Женька.

— Женько, я тебе вб’ю! — дуже тихо промовила Женя. — Я її теж не знаю. Це мама її знає.

— А звідки ж ти знаєш, що вона мамина подружка, якщо ти її не знаєш?

— Кого?

— Мамину подружку.

— Тому що мама розказувала про неї, — вже не так упевнено сказала Женя.

— Кому? — здивувався її брат. — Тобі?

Женя не відповіла. І навіть опустила голову.

— Невже не тобі? — Женька просто не міг повірити. — А кому ж?

— Тьоті у трамваї. У городі.

— А ти… — Женька дочекався, поки сестра підведе на нього очі, й жахливим голосом завершив запитання, — підслуховувала?

Ми вже не могли сміятися. Тільки мій малий не сміявся. І я зрозумів, чому. Звісно, він не був Женіним другом — бо вона аж на три роки старша за нього. Та й не така розумна і гарна, щоби з нею хотілося дружити. Просто мій малий оце слухав і ніяк не міг погодитися з тим, як старший брат виставляє її на глум. Це я вже тепер зрозумів, коли ми майже прийшли додому. А тоді дивився на нього і думав: чого це він? Чи не через те, що я підкинув усім цю тему — про містику?

— Не звертай на них уваги, Женю, — втрутилась Інна, щоби підтримати сусідку. — Вони ж дикі. То що там із тими пиріжками? Вистачило?

— Звичайно, вистачило, — Женя з новим ентузіазмом повернулася до своєї історії. — Їх же четверо — і пиріжків четверо. Звичайно, вистачило.

— Ну? — заохочувала її Інна.

— Що «ну»? — знову образилася Женя. — А скільки ж?

— Та ні. Я питаю, що там у тих пиріжках було такого особеного?

— Як що? Нігті!

Ну, розумієте, всі знали про ці людоїдські пиріжки. Ці історії розповідали у школі на перервах, у піонерських таборах, коли хтось із нас туди потрапляв… Навіть тут, на поляні, якщо не помиляюся, теж ця історія вже звучала. Та в Женіних устах вона стала новою, смішною.

Тому всі, ясна річ, знову розреготалися.

— Які нігті? — раптом спантеличено перепитав Санька. Хтозна, може, він і справді про ці пиріжки чув уперше.

— Ну, які? Нечищені, брудні нігті. Розумієш? З мікробами.

Може, навіть не стільки ця відповідь, скільки Санькин роззявлений від несподіванки рот спричинив таку веселість, якої поляна, здається, ніколи ще не чула.

— Ще й із завусеницями, — серйозно пояснив йому Женька.

— Що, людські? — це у Саньки вийшло таке запитання, як ніби перед стрибком у прірву.

Одне слово, наш сміх, мабуть, і старого Плиса розбудив, хоча до його хати відстань — ого-го. Та із Саньки тепер сміятися не можна було. Це я дуже-дуже відчував.

Тому знову перевів мову на те, на що не можна було. На містику. Не на курей же!

— А хто не знає про зелену руку?

Сміх.

— Ти би ще про червоне одіяло спитав, — крізь сміх відповіла Шура.

Ми були якісь надзвичайно веселі, хоч і без вина. Тобто я хочу, щоби ви зрозуміли, що ми сміялися не від того, що хтось там із нас особливо дотепно пожартував. Просто від радості, що нарешті ми тут, що навколо темно, страшно і небезпечно (бо ж ніколи не знаєш, що під тим піском, на якому ти сидиш!). А нам хоч би що.

— А я от згадав, що Вовкина бабка казала, — зненацька видав Колька Станкевич.

— Звідки ти знаєш нашу бабусю? — здивувався я, бо просто відчув, як раптом напружився мій малий, у якого й перед тим настрій був, як у Віцина перед пограбуванням складу.

— Та я її й не знаю… — Колька замислився, згадуючи. — Колись, як у тебе був переляк, вона була у вас, а потім вийшла й сіла на лавочці біля комунального. Я ще подумав, що їй погано, підійшов і кажу: «Вам погано?». А вона каже: «Та ні, синку, нічого, — просто сили вийшли, треба посидіти…». А я ж бачу, що погано.

Колька знову замовк, і миттю шилом устромився Женька:

— А що таке переляк? Тебе хтось сильно злякав? Я так і думав. Ти й досі якийсь ненормальний:..

Звісно, нічого поганого він не хотів сказати, просто й далі хотілося жартувати. Але уявіть, що я тоді відчув. Якби він сидів по цей бік вогнища, я б йому так врізав, що він би цього переляку до кінця днів не позбувся.

Ну, розповідати їм я нічого не став. Для мене й самого це була несподіванка — те, що Колька сказав. Бо про мою хворобу вдома ніколи не говорили. Та й іншим батьки, я думаю, не розповідали. Батько щодо цього завжди дуже суворий. Якщо сказав, що це — наше діло й нікого воно не стосується, — то ні я, ні Юрка нікому ні слова. Та й чого нам було про це розповідати! Тут хвалитися нічим.

А переляк — це така хвороба. Може, лікарі вам скажуть, що такої болячки не буває, то ви їм не вірте. Ще й як буває! Вони ж і про младєнчеську кажуть, що не буває.

Було так. Ми тоді тільки в’їхали у врем’янку, або ж у малу хату. Меблів у нас було небагато, жили ми дуже бідно. Це я пам’ятаю. Пам’ятаю також вівчарку Альму, яка жила з нами — не в будці, а просто в кімнаті. Коли в неї були цуценята, а годувати її в нас було нічим, то одного разу, як батьки були на роботі, а я — в дитсадку, Альма вискочила у вікно, вибивши скло мордою, й пішла шукати собі їжу. Та при цьому дуже порізалась і незабаром здохла. Цуценят батько забрав до своєї автороти, а одне лишив у нас. Назвали його Алім, але його життя також виявилося нещасливе. Через рік Алім зник, і ніякі пошуки нічого не дали…

Я тоді ще не мав і п’яти років. Батьки якось пішли на роботу, а мене залишили в хаті самого. Вони пішли дуже рано. Через тривогу, яку мама називала «Ракета». Батько був