Читати книгу - "Зламані янголи"

— А ти не занадто бурхливо ре…

Він уже майже відвернувся.

— Генде, новобранці ще не звикли до цих чохлів. Далеко не звикли.

— Я залишив їх там, — кинув він через плече. — Вони можуть полежати ще десять хвилин — це два дні віртуального часу. Тоді ми завантажимо їх по-справжньому й поїдемо. Якщо хтось дістанеться Данґрека швидше за нас, то дуже про це пошкодує.

— Якщо цей хтось був там, коли загинув Заубервілль, — крикнув я йому вслід, несподівано розлютившись, — то він, імовірно, вже дуже про це шкодує. Та й усі інші теж.

Я почув, як віддаляються в коридорі його кроки. Мандрейківець прямував уперед; сорочка на ньому була повністю застебнута, а костюм лягав на розправлені плечі. Він увімкнувся. Зайнявся нелегкими справами «Мандрейк», поки я сидів голий до пояса в калюжі власного безцільного гніву.

Частина третя

Підривні елементи

Різниця між віртуальністю та життям дуже проста. В конструкті людина знає, що всім керує всемогутня машина. В реальності в цьому не можна бути певним, і тому людині дуже легко впасти в оману, вирішивши, що вона має якусь владу.

Квеллкриста Сокольнича, «Етика над прірвою»

Розділ вісімнадцятий

Непомітно доправити МП-судно на інший бік планети неможливо. Тому ми й не намагалися.

«Мандрейк» забронювала нам пріоритетну злітно-посадкову параболу в потоці суборбітального транспортного руху Картелю, і ми вилетіли на безіменний аеродром на околицях Лендфолла, коли денна спека тільки-но почала спадати. В бетоні сидів новенький блискучий десантний МП-корабель «Локгід-Мітома», надзвичайно подібний до скорпіона з затемненого скла, якому хтось вирвав бойові клешні. Побачивши його, Амелі Вонґсават схвально гмикнула.

— Серія «Омега», — пояснила вона мені, головно тому що я випадково опинився біля неї, коли ми вилізли з катера. Під час розмови вона машинально крутила волосся, прибираючи пишні чорні пасма з роз’ємів літного симбіозу в себе на карку й закріплюючи неміцний вузол на голові статичними заколками. — Цією крихіткою можна пролетіти просто по бульвару Інкорпорації, навіть не обпаливши дерев. Стрельнути в парадні двері Дому Сенату плазмовими торпедами, перейти на хвіст і звалити на орбіту, перш ніж вони вибухнуть.

— Можна й так, — сухо озвався я. — Звісно, для таких цілей польоту треба бути кемпістом, а отже, ти летіла б на якомусь покоцаному кавалку гівна на кшталт «Мовай-Десять». Так, Шнайдере?

Шнайдер усміхнувся.

— Так, про це навіть думати нестерпно.

— Про що думати нестерпно? — поцікавилась Іветт Крукшенк. — Про життя кемпіста?

— Ні, про польоти «Моваєм», — відповів Шнайдер, оглядаючи фігуру її маорійського бойового чохла. — Бути кемпістом не так уже й погано. Ну, якщо забути про необхідність співати присягу.

Крукшенк кліпнула.

— Ти справді був кемпістом?

— Він жартує, — сказав я, застережно позирнувши на Шнайдера. Цього разу політичного офіцера поряд не було, але як мінімум Цзян Цзяньпін явно мав сильні почуття до Кемпа, а хто ще в команді міг їх поділяти, було незрозуміло. Мені здавалося, що розпалювати можливу ворожнечу лише для того, щоби справляти враження на ставних жінок, не так уже й розумно.

Втім, Шнайдер того ранку не випустив усі гормони у віртуалі, тож, можливо, я просто розглядав усе це занадто виважено.

Піднявся один з вантажних люків «Лок-Міта». За мить на вході з’явився Генд у гарно випрасуваному бойовому хамелеохромі, який тоді набув димчасто-сірого кольору, повторюючи основний відтінок десантного корабля. Це було так несхоже на його звичне корпоративне вбрання, що аж муляло око, хоча всі були одягнені аналогічно.

— Ласкаво просимо в круїз, бляха-муха, — пробурчав Гансен.

Ми одержали дозвіл на зліт за п’ять хвилин до початку дозволеного «Мандрейк» часу запуску. Амелі Вонґсават ввела план польоту в ядро даних «Лок-Міта», ввімкнула системи, а тоді неначе заснула. Підключившись через роз’єми на карку та вилиці й заплющивши очі, вона відкинулася назад у чужій маорійській плоті, наче принцеса у кріокапсулі з якоїсь маловідомої казки, складеної в роки Заселення. Їй дістався чи не найсмаглявіший і не найстрункіший чохол, і кабелі даних виділялися на тлі її шкіри блідими червами.

Шнайдер, змушений задовольнитися кріслом другого пілота, тужливо поглядав на штурвал.

— Ти ще отримаєш своє, — сказав я йому.

— Так, а коли?

— Коли будеш мільйонером на Латімері.

Він гнівно зиркнув на мене й поклав одну взуту ногу на консоль перед собою.

— Ха-ха, блін.

Амелі Вонґсават, не розплющуючи очей, скривила вуста. Вочевидь, це прозвучало як вишуканий варіант «та ніколи». Ніхто з дангрекської команди не знав про угоду з «Мандрейк». Генд відрекомендував нас як консультантів і більше нічого не сказав.

— Думаєш, він пройде у браму? — запитав я Шнайдера, намагаючись його розрадити.

Він і не глянув на мене.

— Звідки мені в біса знати?

— Я просто х…

— Панове, — Амелі Вонґсават досі не розплющила очей. — Як гадаєте, чи не могла 6 я трохи насолодитися тут спокоєм перед плаванням?

— Так, стули пельку, Ковачу, — гнівно озвався Шнайдер. — Чому б тобі не піти до пасажирів?

Місця обабіч Вардані в пасажирському салоні вже зайняли Генд і Сунь Ліпін, тож я перейшов на протилежний бік і всівся біля Люка Депре. Він із цікавістю позирнув на мене, а тоді знову заходився роздивлятися свої нові руки.

— Подобається? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Він не позбавлений величності. Але я якось не звик бути таким масивним.

— Звикнеш. Сон добре помагає.

Знову зацікавлений погляд.

— Отже, ти це знаєш напевно. Що ти за консультант такий?

— Колишній посланець.

— Справді? — він засовався на місці. — Несподівано. Неодмінно розкажи мені про це.

Я почув таку саму вовтузню з інших місць, де почули мої слова. Миттєва скандальна слава. Все одно що до Клину повернувся.

— Довга історія. І не дуже цікава.

— До запуску залишається одна хвилина, — долинув з переговорного пристрою сардонічний голос Амелі Вонґсават, — я 6 хотіла скористатися цією можливістю, офіційно привітавши вас на борту швидкохідного десантного літального апарату «Наґіні» та попередивши вас: якщо ви не пристебнетеся зараз, я не зможу гарантувати вам збереження фізичної цілісності впродовж наступних п’ятнадцяти хвилин.

Уздовж двох рядів сидінь почалася вовтузня. Ті, хто вже заплівся, широко всміхалися.

— На мою думку, вона перебільшує, — зауважив Депре, неспішно сплітаючи докупи петельки на нагрудній пластині страхування. — На цих суднах добрі компенсатори.

— Ну, тут ніколи не вгадаєш. Може, ми дорогою втрапимо під орбітальний вогонь.

— Все правильно, Ковачу, — всміхнувся мені Гансен. — Шукай позитив.

— Я просто думаю наперед.

— Ти боїшся? — раптом запитав Цзян.

— Регулярно. А ти?

— Страх — це незручність.