Читати книгу - "1793"

Анну Стіну зразу вивели з зали, вона навіть не встигла нічого спитати чи сказати. За нею ще цілий ряд сепаратів і вартових, готових завести до судової зали порушників, яких наловили за ніч. У тиші її провели повз довгу низку чоловіків і жінок, п’яних і побитих. На площі перед ратушею Фішер позіхнув, сів і простягнув свою скалічену ногу.

— Ти собі уявляєш, щоб я перся оце на Лонгольмен? Знайдемо когось, хто нас підвезе.

Тюст кивнув. Фішер кілька разів марно спробував розкурити свою поламану люльку, але покинув марні спроби, побачивши навантажений дровами віз, що повільно сунув від Слюссена. Перекинувся кількома словами з візником і махнув Тюсту, щоб підійшов до них. Місця на возі вистачить для них двох. До бортика воза прив’язав мотузку, яка тримає Анну Стіну.

— Чекаємо ще одну попутницю. Скоро вже буде готова, Тюст по неї збігає.

Коли Тюст через кілька хвилин вийшов з дверей ратуші, на мотузку він вивів Карін Ерсон — Дракониху. Фішер побачив, що Анна Стіна її знає і знизав плечима:

— За цю теж дістали винагороду. Завдяки тій малій дурепі з кошиком. Її ще швидше знайшли, ніж тебе, — треба було просто йти на стогони гончаря. Панночку Ерсон буквально схопили на перелюбі.

Анна Стіна вперше докладно роздивилася Дракониху. Сукня брудна, вся в засохлій глині. Спина скривлена, на одному плечі горб. Цей силует кожна дівчина-корзинниця впізнавала здалеку. Скидалося на те, що Дракониха переживала не найкращі часи. Вона страшенно схудла, коси брудні, ніби аж сиві від вуличного пилу, на потилиці зашкарубла кров, ноги босі й зранені. Напевно, вже не один тиждень ночувала просто неба.

Очі широко розплющені й блакитно-крижані. Анна Стіна вже бачила такий погляд — у ведмедя, якого тримають на ланцюгу й змушують танцювати задля людської втіхи, а господар його цвьохає батогом. У цьому погляді затамована безпомічна, відчайдушна лють, завжди готова вибухнути, шаленство, яке настільки виросло, що вже нічого не страшно.

Тюст штовхає Дракониху поперед себе до воза. Та коротко глянула на Анну Стіну й втупилася у дрова на возі. Візник вперіщив віжками вола й розкішний екіпаж посунув угору на Горнсґатан. Проминули боргову тюрму, звернули на дорогу вздовж затоки, повз млини Губбхюс і Альман далі до вулиці Горнстульґатан. Потім повернули праворуч, і тоді Анна Стіна вперше побачила його — острів Лонгольмен, на який веде В’язничний міст. Вона чула, що його ще називають Мостом зітхань.

Острів голий і холодний. Земля не хоче триматися на цих чорних грубих скелях, що вже багато століть здіймаються тут до неба. По той бік моста — кілька будівель, а далі — сама в’язниця. Анна Стіна ніколи не бачила таких споруд у своїх передмістях. Ближче до берега — дзвіниця в’язничної церкви. Під шпилем з хрестом і вузьким стягом — єдиний чорний дзвін. Позаду дзвіниці видніються два крила головного корпусу в’язниці з заґратованими вікнами.

Старі люди кажуть, що деякі місця мають власні спогади й власну силу. Анна Стіна вірить у це. Вона не раз відчувала холод, яким віє від лобного місця на Гаммарбю, коли проходила повз кладовища, де поховано померлих від чуми, їй завжди ставало зле, і жах охоплював від наближення до іспанського віслюка чи ганебного стовпа.

Навіть біля мануфактур відчувалося щось недобре, ніби саме каміння будівель просочене горем людським. Такі самі відчуття охопили її, коли перетинали В’язничний міст. З-за стін в’язниці війнуло якоюсь задавненою багатолітньою ненавистю. У цьому місці люди пережили багато зла…

Раптом почулися якісь звуки — мабуть, останні з тих, що сподівалася тут почути. Хтось співає. День безвітряний, голос відлунює далеко, і Анна Стіна зауважує, що замолоду з цієї людини був дуже добрий співець. Правильно виводить тони, ніде ніякої фальші… Хіба сила голосу вже не така.

— Тут ночі бог свою чигає здобич…

Пісня долинає з відчиненого вікна найбільшого будинку одразу біля дороги. Стіни його пофарбовані в той самий жовтий колір, що й у Місті між мостами, але близькість затоки, вологість і морози зробили свою справу — фарба пооблазила, штукатурка повідпадала. Коли віз під’їхав до головного корпусу, стало видно, що все тут у такому стані.

— У темній глибині провалля, куди спуститися я мушу…

Голос віддалявся, слабнув і нарешті зовсім стих.

Візник зупинив свого вола. Фішер і Тюст відв’язали Анну Стіну і Дракониху. Фішер швидко роззирнувся і махнув візнику:

— Що ж, приятелю, час розрахунку. Ану, дівчата, піднімайте сукні, покажіть нашому другові свої принади.

Дракониха спершу завмерла, але знизала плечима, посміхнулася, показала візникові язика й зробила те, чого від неї хотіли. Анну Стіну охопили ті самі відчуття, що й під час розмови з Лісандером. Немовби в неї хочуть забрати щось, що належить лише їй і чого вона нікому віддавати не хотіла, і збиралася рішуче боронити своє право. Анна Стіна й далі стояла непорушно, стиснувши кулаки так, що нігті врізалися у долоні.

Візник невдоволено глянув на Анну Стіну й пробурчав:

— А ця? Та потвора нічого не варта, заради неї я нізащо не поперся б так далеко.

Фішер люто глянув на Анну Стіну й мовчки показав щось Тюстові. Той вийняв з-за пояса свою палицю, але тут позаду них відчинилися двері. Надвір вийшов чоловік у чорній священницькій сутані. Побачивши мальовничу групу перед дверима, він запитально глянув на пальтів. Священник високий і худий, з рідким сивим волоссям. Очі дивляться так гостро, що ніби аж світяться. Схоже, він зрозумів, що тут відбувається, хоч Дракониха зразу й опустила сукню. Пастор підійшов і гидливо звернувся до Фішера й Тюста:

— Ну?

Фішер швидко стягнув капелюха й запобігливо доповів:

— Фішер і Тюст, номер дванадцять і номер двадцять п’ять міської сепарат-варти. Привели двох нових засуджених передати для перевиховання інспекторові Б’єркману.

Священник форкнув і впритул наблизився до Фішера, аж той відсахнувся.

— Б’єркману для перевиховання, кажеш? Не може бути, що ти кажеш про того самого Б’єркмана, який цілими днями горлає давно забуті арії з давно забутих опер, якого королівська величність сюди призначила лише для того, щоб він міг тут безперешкодно віддаватися пияцтву й розпусті. Я не вірю, що кажучи про перевиховання, ти мав на увазі саме цього Б’єркмана.

Фішер занімів і не знав, що робити. Він спробував глянути пасторові у вічі,