Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я встигаю проскочити до дверей швидше за інших хокеїстів, але на порозі Стоянов уже дихає в потилицю.

— Артуре, зупинись! — мій крик ледь помітний у гомоні, який створюють хлопці, що вже вискочили в коридор.

Резник якраз відправляє Ципу на підлогу, коли троє гравців хапають капітана за руки.

— От же, — невиразно бурмоче лежачий Іоанн. — Який же незручний лінолеум.

— Ти підіймайся, але тільки якщо почнеш говорити. А морду я тобі можу й так набити.

Інші хокеїсти заговорюють одночасно, всі як один, звертаючись до капітана, а той навіть головою не ворушить, утримуючи погляд на Ципі.

Я роблю спробу дістатися до Артура, але перед обличчям раптово постає Стоянов, у волоссі якого застрягло щось на кшталт гірчиці.

— Я твій фанат, — з жвавістю, неприйнятною для ситуації, заявляє він. — Дехто й за п'ять років не зробив стільки для клубу, як ти. Нарешті ми граємо. — Він навіть урочисто підіймає руки вгору, наче вже тримає Кубок.

Дивлюся на хокеїста з погано приховуваним подивом і відчуженням, бо я й гадки не маю, що Стоянов має на увазі. Це ж не знущання?

Обходжу його з другої спроби, протискуючись між Куліо і відвідувачем кафе.

Ципа, мабуть, щойно піднявся і вже почав терти підборіддя рукою.

— Резь, — майже скоромовкою каже Грузь, який стискає лікоть і плече капітана обома руками. — Тут журналюги точно шляються неподалік. Хоча б не в коридорі, чорт.

— Я все ще слухаю, — наказує Резник, і його голос звучить так спокійно, що волосинки в мене на шиї стають дибки.

Ципа кидає невиразний погляд на друга і видає хрипкий смішок, похитуючи головою.

— Артуре, — намагаюся я заповнити собою простір між ними. — Артуре, що ти робиш? Взагалі нічого ж не сталося. Нічого, чесно.

— Відійди вбік, зараз же.

Неймовірно, дехто розкомандувався на повну, а мені він взагалі-то не капітан!

Він навіть не дивиться на мене і я шумно видихаю.

— Я тобі все розповім, — запевняю я і намагаюся взяти його за руку. — Ти неправильно зрозумів ситуацію, і я... я... не розумію, навіщо ти його...

Він нарешті повертає голову в мій бік, а я стискаю теплу напружену долоню і намагаюся смикнути на себе. Його сірі серйозні очі сповнені настороженості, що межує з недовірою.

— Так, саме ти мені розповіси, — з хрипом видає він. — Як завжди. Тобто мені чекати одних відмовок. Відійди, я сказав, — його очі застережливо звужуються.

— Артуре, послухай мене, я чесно зараз усе розповім, — намагаюся я пом'якшити тон, тим паче мою руку він не висмикує. — Прошу, господи, навіщо це все?

— Конкретно, зараз. Те, що ти сказав, слово в слово, — цідить Резник крізь зуби, киваючи другу.

А потім... ретельно спланованим рухом він відштовхує хлопців, які тримають його, лише на кілька миттєвостей, але цього часу йому вистачає, щоб кинутися на Ципу.

— Я перегнув палицю, окей, — бурчить другий нападник, лише мляво обороняючись однією рукою. — Прошу вибачення. Від щирого серця.

Артур відправляє його до стіни, але цього разу я виявляюся спритнішою за інших хокеїстів.

Руку Резника зрушити не вдається, але я чіпляюся за нього чи не всіма кінцівками.

— Досить, ну досить. Артуре, — практично шепочу я. — Ходімо, щоб поговорити. Я розповім тобі. Мені... потрібно дещо сказати.

Він так різко відпускає завмерлого Ципу, що я ледь стримую крик.

Ще я раптом оступаюся на рівному місці, — у цю мить усе всередині стискається від паніки, яка перехоплює подих, — а все тому, що Артур притискає мене до себе за талію, миттєво розвертаючи в інший бік.

— Не знаю, що на тебе найшло за останні пів години, — розгнівано вимовляє він Ципі наостанок. — Ти взагалі здурів.

— Виправлюся, кеп. Так точно.

Я обертаюся на другого нападника, бо в його тоні прослизає ледь вловима жартівлива нотка. Не зважаючи на те, що Резник тягне мене за собою на шаленій швидкості, мені вдається розгледіти обличчя Ципи й той... занадто пильно дивиться на мене.

Коли ми опиняємося в сусідньому коридорі, Резник смикає ручки всіх приміщень, що трапляються на шляху. Я мовчки плентаюся за хокеїстом, намагаючись не нагадувати про себе, бо таким розлюченим я його ще не бачила.

Він знаходить вільну підсобку і наполегливо заштовхує мене всередину.

Зачинити двері на замок не вдається навіть із третьої спроби, тож він прив'язує один кінець клаптя тканини, знайденого на полиці, до ручки та закріплює другий кінець вузлом на стенді, розташованому біля стіни.

Я спостерігаю за його смиканими рухами з дедалі більшою тривогою.

Коли Резник обертається, він не витрачає на паузу жодної миті.

— Що він тобі сказав, слово в слово, давай. Не ухиляючись, Рито.

Я схрещую руки на грудях і оглядаю темну підсобку, намагаючись зібратися з думками. Артур підходить зовсім близько, і за кілька секунд моя спина виявляється притиснутою до стіни, а капітан "Скалозубів" нависає просто наді мною.

— Він дійсно говорив про тебе, — починаю я невпевнено, але потім підіймаю голову. — І виходить... я думаю, він із користю для тебе все це...

— Рито, — зчіплює він зуби просто як зголоднілий шакал, — конкретно.

— Що на тебе найшло? — ледь чутно запитую я, роздивляючись його обличчя, що змінилося.

— Це не на мене найшло, а на всіх інших. Ципу я знаю десять років і це... — він вказує в бік дверей. — І це взагалі ненормально. Навіщо він підійшов до тебе? Що говорив? Я все бачив, твою реакцію, тож... це я один тут поводжуся адекватно.

— Ну, загалом, він сказав, щоб я трималася від тебе якнайдалі.

— ... Що? Що-що? — плутається Артур у словах. — Якнайдалі?! Здуріти.

— Нічого образливого він не говорив, — швидко додаю я. — Це просто дивно. Чесно кажучи, я взагалі ніколи як слід із ним не спілкувалася до цього. Я трохи здивувалася.

Резник уважно розглядає мене, а потім киває сам собі кілька разів поспіль.