Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Чим би дитина не бавилася,

Аби не плакала…

( Нар. творчість)

     Після чергового візиту  дільничного  я вирішила поговорити з Титаренко та його бригадою відверто. Зібрала   після  уроків Маркіна Рому,  Скворцова Діму  й куди ж без Вови.

- А шо це буде? –  вмощуючись  за першу парту,   нахабно спитав Вова.

- Поговорити  треба, - пояснила я, а сама не знаю, з чого його почати, щоб дійти до того, що мала пояснити цим дорослим дітям.

- А шо, чайка у вас, Софія Костянтинівна, немає? – спитав  Рома й покрутив  у  руках порожній  електрочайник.

- Принеси води, то зроблю чай, - так може й краще, дружня розмова під чай легше піде.

 За  пів години ми сиділи втрьох за столом, п’ючи  чай  з пряниками, які я передбачливо прихопила з дому. Хлопці весело розповідали, як  проходив урок, коли історію заміняла Жанна Григорівна.

-       Ми думали рявкне, щоб книжки відкрили й по черзі параграф читали, - почав Рома. – А вона розповіла про Вітчизняну війну так, як наша училка ніколи  не розповідала. Мені аж почитати приперло.

-       Тобі завжди щось як  припре, - жуючи пряника, обірвав однокласника Вова. – Самі пекли чи як?

-       Чи як, Вова. У магазині купувала, - швидко відповіла, намагаючись не  зустрічатися з ним поглядом.

-       Мент приходив на нас жалітися? – якось  раптом спитав  Дімка  й питально глянув на мене.

-       Так.  Він збирає інформацію про ваші справи. Може б ви зав’язували з тими крадіжками?  Не калічте своє  життя, - я по-дружньому хотіла застерегти.

-       Не боїсь, Соня Костянтинівна, - нарешті  озвався Вова, який  якось очікуюче   мовчав, коли Дімка та  Ромка торохтіли, як заведені. – Не спіймають. Якщо ти не закладеш. Повір,  по-іншому ми не можемо. Бабло потрібне, а  заробити нам не дають, бо школярі, нема освіти. Он у Ромки  дві сестрички-близнючки. Годувати їх треба, а маман всю зарплату пропиває.  У мене  бабуся з хворим серцем, у  Дімки - борг місцевому бандюку.  Одним словом, ми твою  турботу зацінили, респект, що не здала, але…  В падло  нам жити за моральними законами. Адже ж усі крадуть. Тільки ми  сотнями, а   уряд мільярдами. Таке життя.

   І що скажеш? Вони ж не сліпі й бачать, який безлад у країні  твориться. Ну що ж, я спробувала напоумити. Відсутність результату – теж  результат. Життя саме розставить все на свої місця, - подумалося мені, й як у воду дивилася. За тиждень  після цієї бесіди у мене поцупили з сумочки у транспорті гаманець з документами.  Зазвичай я пішки ходила до школи, пам’ятаючи, що рух – це життя, але цього ранку  проспала, тому, щоб не запізнитися, заштовхалася у переповнений автобус. Мені зразу погляд хлопця, притиснутого щільно до мене, не сподобався.  Та й їхати було всього одну зупинку.

 Прибігла до класу, витрусила вміст сумочки й холод скував серце – немає гаманця! А там і проїзний, і паспорт. Проводила цього дня уроки на автопілоті, а сама думала, як бути? Це ж лише початок місяця, майже усі гроші з зарплати свиснули. І доведеться до батьків їхати, паспорт відновлювати. Після уроків хотіла зошити перевірити, але не виходило.  Нічого краще не придумала, як  всістися й ревти посеред класу.     Чогось я останнім часом надто сльозливою стала, напевно – нерви до біса розтринькала. Першими зазирнули дівчата – Катя й Маша.  Витерли сльози й витягли з мене  до найменших дрібниць  мою плачевну історію. Потім десь зникли на деякий  час, а за пів години прийшов  Ромка  й приніс гаманець з паспортом:

-       На, - простяг він  речі. – Грошей не віддали, але ксиву хоч повернули. Ви пробачте їх, побачили  вас таку гарну, подумали, що фіфа.  Менше рядитися треба.

-       То я ще й винна? – обурилася  спочатку, але потім  подякувала.

-       Винна. На козлах не треба їздити. Там завжди лохів шмонають. Вам  грошей дати на перший час? – Вова Титаренко виріс наді мною, як кам’яна глиба.

-       Дякую. Я у батьків попрошу, - вимовила й уявила,  що б я робила, якби не  мала  де взяти грошей? А за квартиру платити треба, їсти щось треба, транспорт… І подивилася  я на цих дітей  по-іншому, хоча й про виховний процес не забула:

-       Не можна так жити, хлопці!

-       А ми живемо так вже давно. В чужий  монастир не лізь зі своїм уставом, - як відрізав Вова й якось вивчаюче поглянув.  Звичайно, я була не їхнього кола. Для мене тільки слово «крадіжка»  означало щось ганебне й ні за яких умов недозволене.  Цьому вчили з дитячого садочка. А ці діти так жили. Жили законами вулиці. 

-       Сумочка у вас, Соня Костянтинівна, суцільне гів**, - почав урок життя Вова.

-       Чого це? Шкіряна, модельна… Половину моєї зарплати вартує, - обурилася.

-       Не в тому річ. Може й дорога, але не практична. Для великого міста не годиться. Витягти з неї що-завгодно – раз плюнути! Якщо хочете, можу розповісти, якою має бути сумочка, щоб  кишенькові крадії й рипнутися до неї не схотіли, не те, що колупатися, - щедро запропонував Вова.

-       Чого ж ні, розкажи. Хто, як не кишеньковий крадій може володіти такими цінними знаннями? – різонула по самолюбству, але його складно було чимось пробити.

-       По-перше, суменція має бути не такою великою. Навіщо вам така торба? По-друге, в сумочці  має бути багато відділень і декілька таємних. Із замками, а не закльопками чи магнітами. Про гаманець взагалі раджу забути, - я не помітила, як усі учні пішли й ми з  Вовкою лишилися одні в кабінеті. Він по-свійськи  умостився на вчительському столі й розказував мені, яка має бути сумка. Учителя вчив учень! І чому? Життю.. Елементарним правилам виживання.

-       Як же без гаманця? А гроші де зберігати? – не розуміла такої поради.