Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-       Краще розбити гроші на частини й тримати в різних кишеньках сумочки. І, упаси Боже,  усі гроші носити з собою. І що за дурість паспорт у гаманець класти?

-       Я так звикла.

-       А ключі від квартири чому туди не поклали? – почав знущатися Вова.

-       Що, теж вдома паспорт лишати? А як знадобиться?

-       Ото як знадобиться – візьмете, а так краще не нариватися. А то  ноги приладнають та й на вас кредит  приліплять. По гроб не розрахуєтесь.  Можна в таємній кишеньці носити, як альтернатива. Так, усе, я у справах. Бабуся вас зачекалася, а ви все не приходите, - нагадав на прощання й втік.

   Вова-Вова,  він був великим «важким підлітком», підлітком –переростком. Йому треба було закінчувати школу, а знань  не вистачало. Шкільних знань. Життєвих у нього було дуже багато, я в цьому переконувалася часто.  І я з ентузіазмом  піонера-волонтера взялася витягувати  його з трясовини незнання.  Це було ой  як нелегко. Спочатку  я просто  стежила, щоб він не прогулював уроків. Не тільки він, інші потенційні «сачки»  теж. Я логічно вираховувала коли і як він буде «зникати» зі школи. Він після п’ятого уроку  в дверях, а я його  чекаю за  рогом школи. Він у вікно вилазить, а я під вікном вже  караулю. Злився, лаявся, але повертався на уроки.  Потім почала  перевіряти зранку  всі вивчені й ще з більшою прискіпливістю невивчені  уроки.

-       Тамара Ігнатьєвна, а чому Вова не вступив до училища чи технікуму після дев’ятого класу? – якось під час чергового візиту до Вовиної бабусі  попитала я.

-       Не вступив. А грошей на хабаря у нас не було. У нього математика взагалі  ніяк, - чесно зізналася  бабуся.

-       Знову алгебру не зробив? – крутила я перед Вовиним носом пустий зошит.

-       Я пропустив, тому не вдуплився у ті кляті функції. Як я можу зробити те, чого не  розумію?  Чесно, намагався, але ні фіга не шарю. Математика – то не моє!–  що ж, аргумент  резонний. Я підійшла до вчительки  математики  Розаліни Павлівни з проханням  підтягти учня її класу, але та ні за які коврижки.

-       Я буду час витрачати, сили й нерви, а воно їм триста років треба, повірте, я знаю цей контингент. Їхнє майбутнє – вантажники!

Навіть коли я попросила позайматися лише з Вовкою за гроші, вона все одно сказала своє категоричне «ні»:

-       Не вартий він вашої уваги. Пропащий. У в’язниці такі закінчують  своє нікчемне життя. Вони з  бандою в районі промишляють. Крадуть, - тихо на вушко  по секрету мені розповіла  Розаліна  Павлівна.

-       А вам звідки це відомо? – поцікавилася я.

-       Мої діти бачили, як вони у людей гаманці  цупили ще три роки тому…

-       Цікаво. Ви знали про  те, що дитина  стає злочинцем і нічого не вдіяли? - дорікнула я.

-       А воно мені нада? – грубо, але відверто й чесно. –Я в школу прийшла працювати, а не в колонію.  І не просіть, я з ним не стану займатися.

   З  іншим  гарним вчителем  математики в нашій школі  Степаном Карповичем Токарським Вова виявляється «на ножах» ще з шостого класу. Я навіть не стала питати, як каже Вова, нариватися зайвий  раз. Знайомих-математиків у мене, на жаль, не було, тому довелося  самій  взятися за  цю складну справу. Я, дякувати Богу й моєму  чудовому викладачу Гамузовій Ганні Прокопівні, знала  математику навіть не на п’ять, а  на  п’ять з трьома плюсами. Не дожила  моя викладачка до дванадцятибальної системи, а то б раділа, що стільки багато балів офіційно можна ставити. У неї була своя система оцінювання. Ганна Прокопівна   домальовувала   у щоденниках  і своїх саморобних журналах плюси й мінуси, притому,  не один чи два, а скільки їй хотілося.  Але в журналі та в атестаті залишалися лише самотні оцінки, без плюсів та мінусів.  Тому я у неї знала математику на п’ять  з трьома плюсами.

 По вівторках та п’ятницях  я влаштовувала додаткові заняття після уроків для тих, хто не розумів якусь тему з математики.  Спочатку це було чоловік п’ять, але потім народу прибуло.  Усі швидко хапали матеріал і розуміли, а от Вова  був доволі повільним. Через це він почав комплексувати й пропускати заняття.

-       Я на цих зборищах  відчуваю себе ущербним, - заявив якось.

-       Це не зборища, - відстоювала я своє ноу-хау.

-       А що? Лікбез якийсь? В школі пішли чутки, що ви платні курси відкрили, - зізнався Вова.

-       Але ж це не так. Ліквідація безграмотності  - так, а краще неуками ходити? – образилася. А даремне. Вовині слова були першою ластівкою. Потім було попередження завуча:

-       Припиняйте цю самодіяльність, Софія Костянтинівна, - заявила Олена  Дмитрівна. -  дізнаються у РОНО ( а є такі, що подзвонять і розкажуть), не тільки вам по голові стукнуть. Хто ж повірить, що  це ви робите безкоштовно?

 І що тут скажеш? Доведи, що не верблюд і  мешкаєш не в Африці? Діти вже звикли до занять, тому ми їх перенесли до мене додому. Сумна квартирка трошки ожила, коли в ній з’явилися діти.  Часто від теми уроків переходили на  розповіді про життя. Вова, соромлячись свого тугодумства в математиці, приходив окремо від усіх. Погризеною ручкою він малював графіки функцій і оторопіло дивився на моє неприховане здивування в очах:

-       А чо не так? Кривуватий графік? Не в тій частині координатної площини намалював? Чо тоді? – видно було, що не розумів, його здивовані гарні очі – це щось нереальне.

-       Усі графіки  малюються олівцем! – нагадувала й вертіла в руці олівець.

-       А щоб мені тріснути, й все? А я думав – неправильно…

-       А можна без лайки? – по ходу доводилося викорінювати  негарну особливість не тільки  Вови, але й багатьох  в 10-Б – вживання «сильних» словечок.