Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 22

Попри смачний та щедрий сніданок, більшість кандидаток у наречені, що заполонили малу їдальню, оголошення про майбутні зимові активності, до яких входили: змагання у спортивному та фігурному катанні на льоду та спуск з гори на санях, зустріли, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму…

– Це ті, які проводяться на вулиці? – з побоюванням уточнила молодша дочка залізного короля Лагерта Корхонен.

Бувши дівчиною далеко недурною, ясна річ, вона розуміла, що, якщо ковзанка ще може перебувати в приміщенні, то вже вкриті товстим шаром снігу гори – дуже й дуже малоймовірно. Ось тільки надія, вона така, що поки її тебе остаточно не позбавлять, вона житиме у твоєму серці, попри стримані смішки, що звучать за твоєю спиною. Втім, кумедним її питання здалося лише двом, інші, так само як і Лагерта, затамувавши подих, чекали на відповідь. Але дочекалися, судячи з їхніх охів та ахів… вироку…

– Так, усі сьогоднішні конкурси будуть проводитись на вулиці, – підтвердила Ельжбета.

– Як на вулиці? – охнула Далія Стейнвульфська, яка прибула з найпівденнішої провінції імперії та до вчорашнього дня бачила сніг тільки на картинках. Ні-ні, зі слухом у неї усе було гаразд. І дурною вона теж не була. Вона просто була шокована. – Але ж там мороз?! Й справжнісінький сніг! І ще лід! – сповненим трагізму й жаху голосом повідомила вона.

– Звісно ж, ​​справжнісінький і сніг, і лід! – запевнила Ельжбета й поділилася «секретом»: – У цьому-то і весь задум! Справжню Високу леді Предвічного королівства такі дрібниці, як сніг, мороз та лід лякати не повинні! – урочисто оголосила вона.

– Мене вони й не лякають, – стурбовано наморщивши лоба, зізналася Ловіз Йорн Олліла. – Мене лякають відбиті боки та забиті лікті та коліна. І це у кращому випадку…

 – В-в-відбиті б-б-боки та з-з-забиті л-л-лікті й к-к-коліна? – в унісон запитали жительки півдня Далія Стейнвульфська, Каїса Зігфріт Івар та Лагерта Корхонен. Й усі три при цьому активно заїкалися.

– В кращому випадку! – поважно нагадала Ловіз. – Моя молодша сестра, наприклад, коли спробувала навчитися кататися на ковзанах, зламала руку, а кузина й зовсім... – вона зробила багатозначну паузу і додала зловісним шепотом, – набила шишку на лобі! От таку! – показала вона, відвівши руку від голови на добрих пів метра.

– А ти? Ти сильно забилася? Дуже боляче було? – дивлячись, як на героїню, що вижила у смертельному бою, співчутливо запитали жительки півдня.

– Я? – вказала на себе Ловіз.  – Я що, схожа на божевільну?! Я одразу ж сказала, що на ці знаряддя збочених тортур, які називають ковзанами, я стану лише через мій труп!

– А нам так можна? – подивившись на Ельжбету, тут же в унісон поцікавилися жительки півдня.

– Через ваш труп? – реготали за їхніми спинами спадкоємиця стародавнього роду Агнетта Віртаненська та купецька дочка Вігдіс Фрідлейф.

– Не через наш, а через ваш труп! – хором огризнулися жительки півдня й хором уточнили: – Відмовитися від катання на ковзанах!

– У зв’язку з їхньою підвищеною травмонебезпечністю, – додала молодша дочка старшого судового лорда-стряпчого при дворі Високого лорда Королівства Вогняних Пісків Далія Стейнвульфська.

– Можете, звичайно ж, – з нудотно-солодкою усмішкою, охоче дозволила Ельжбета. – Якщо, звичайно ж, вас не лякає те, що ви недоотримаєте балів і, найімовірніше, програєте у конкурсі. Крім того… – вона знову ласкаво посміхнулася, – ви втратите шанс ближче познайомитися з вашим нареченим, я маю на увазі, якщо раптом ви не зрозуміли, Високого лорда Предвічного королівства Ніколаса Лонгартського.

 – Шанс? – миттєво забувши про травмонебезпеку ковзанів, зацікавилися усі чотири наречені. – І-іі… який це шанс?

– А такий,  – сліпуче посміхнулася Ельжбета,  – що Високий лорд не просто спостерігатиме за тим, як катаються на ковзанах його наречені, а й сам кататиметься разом з вами. І на ковзанах. І потім на санчатах.

І сюрприз, сюрприз! Усі три жительки півдня й Ловіз Йорн Олліла раптом вирішили, що навчитися кататися на ковзанах – не така вже й погана ідея.

– Цілком з вами згодна,  – з незмінною лагідною посмішкою схвалила це рішення Ельжбета. Після чого звернулася до інших кандидаток: – Леді, а як ви ставитеся до майбутніх конкурсів? Вас вони теж лякають?

– Ні, анітрохи не лякають, – дружно запевнили її Агнетта та Вігдіс. – Навпаки, ми просто дочекатися не можемо, коли вже нарешті опинимося на льоду.

 – Хіба що зовсім трохи, – зніяковіло зізналася зазвичай безстрашна й рішуча генеральська дочка, несвідомо потираючи при цьому куприк, енна кількість невдалих приземлень на який десять років тому, відбили у неї бажання продовжувати самокатувати себе в надії підкорити собі підлі й норовливі леза.

Ні, проблема була не в болю або незліченних синцях, а в пережитому приниженні та сильній образі... на згадані вище леза, які абсолютно нізащо не злюбили її з першого ж погляду.

Перед очима Беребри, немов наяву, стояв досі кидаючий її в тремтіння спогад про той день, коли вона, посперечавшись зі старшою сестрою, що не тільки навчиться кататися за один день, але й до кінця дня зуміє зробити ластівку, з завзятістю мазохіста-фанатика самовбивалася об лід доти, доки сестри з жалю не потягли її з нього… вперед ногами.

Їй би знепритомніти, але вона усе бачила!

Бачила, як повз неї, зі швидкістю шалених снігових торнадо проносилися любителі зимових розваг, котрих, щоб вони не витворювали на льоду або в повітрі, леза їх ковзанів не підводили.

Помітивши «гучномовне» потирання куприка, Агнетта й Вігдіс відразу ж запевнили свою колежанку, що намагатимуться триматися поряд із нею й нізащо не дозволять їй впасти.

– Навряд чи вам це вдасться, але усе одно дякую, – зітхнувши, відповіла Беребра, й ні секунди при цьому не сумніваючись, що й сьогодні теж з льоду її, у кращому разі, понесуть, у гіршому – ганебно витягнуть уперед ногами, як це десять років тому зробили сестри. Просто, тому що вона знала, як тільки вона опиниться на льоду, вона зробить усе, щоб спробувати підкорити собі норовливі леза й не зупиниться доти, доки її хтось не зупинить. Бо такий вже у неї характер.