Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– Обіцяю, усе буде добре, – підбадьорила генеральську дочку Ельжбета. Потім запевнила в цьому ж й жительок півдня й Ловіз: – Леді, і з вами теж усе буде добре! Ну, а тепер, леді, я рекомендую всім нам поспішити, бо поки ми з вами тут розбиралися із нашими страхами, у нас залишилося усього пів години на збори.

 – Так мало?! – з жахом скрикнули жительки півдня.

 – Повірте мені, щоб одягнути шубу, шапку, чоботи, шарф й рукавиці – це більш ніж достатньо, – побоюючись, як би дівчата не напнули на себе усі наявні в них теплі речі, про всяк випадок, проінструктувала Ельжбета.

 – Й усе?! Так мало? – підтверджуючи її побоювання, знову з жахом завищали жительки півдня.

– Й усе! – авторитетним тоном запевнила Ельжбета. – Обіцяю, якщо раптом замерзнете, я особисто забезпечу вас зігрівальним пологом.

– Усіх чотирьох? – уточнили в неї.

– Усіх чотирьох, – кивнула Ельжбета.

Задоволені відповіддю, жительки півдня кинулися слідом за Вігдіс, Агнеттою й Береброю геть з їдальні. Слідом за ними неквапливою ходою покинула їдальню й Ловіз.

На відміну від Ельжбети, Ніколас морочитися розмовами та вмовляннями не став, а, не мудруючи лукаво, взяв й наказав.

Зрештою, Високий лорд він чи хто?!

Не те щоб йому подобалося бути тираном, просто він знав: інакше – ніяк.

Щиро кажучи, він розумів, що й наказу його теж можуть не послухатися, тому, про всяк випадок, відправив охорону. Само собою, охорона була парадно одягненою. Й обставлено усе було з урочистою церемоніальністю.

Ага, з тією самою, що спробуй відмовитися від високої честі супроводжувати свого Високого лорда на прогулянці – й миттю загримиш у каземати за непокору.

І загриміли б.

Його родичі, можливо, у цьому й сумнівалися, але Ніколас був рішуче налаштований. І не тільки тому, що сподівався на підтримку прибулих у якості свити Її Високості, імперських гвардійців та агентів таємної канцелярії, але й тому, що за останні два дні він змінився. Причому кардинально.

Ще тиждень тому він не те щоб побоявся б реакції своїх братів та їхніх дружин, швидше просто не захотів би сваритися... оскільки, з незрозумілої йому зараз причини, відчував стосовно них почуття провини та неповноцінності.

Хоча, чому незрозумілої? Його дорогоцінні родичі та їхні лизуни зробили усе, щоб переконати його у тому, що він не має жодних прав на дар Високого вогняного лорда, що він злодій, божевільний й вбивця.

Отже, най тільки ризикнуть ґедзатися – відразу ж загримять у каземати!

«От тільки навряд чи… Навряд чи вони ризикнуть ґедзатися, – з усмішкою подумав Ніколас. – Відкрита непокора – це не про моїх братів та їхніх дружин. Занадто «гарно» вони виховані. Їх стиль, у кращому разі, підкилимні інтриги, приховані інсинуації, лихослів’я за спиною, філігранна брехня та витончені підстави; у гіршому – шахрайство, відверті наклепи, контрабанда, работоргівля, викрадення, незаконні магічні експерименти над людьми та вбивства».

– Хто ж із вас перші, а хто другі? – пробурмотів він, спостерігаючи за тим, як усі члени його поважного сімейства, зокрема й численні племінники та племінниці, один за одним ховаються під тінню дерев у зимовому саду.

 Він виявився правим. Ніхто не ґедзався.

Через тридцять хвилин повний комплект упакованих у хутра кандидаток у наречені чекав обіцяного їм Високого лорда біля головних воріт його замку.

І, о диво! На цей раз їх не обдурили. Що пообіцяли, те й дали, а не підсунули усяких там просто лордів.

– Доброго ранку, леді, – з дещо спантеличеним виразом обличчя привітав Ніколас своїх численних наречених, оскільки буквально щойно згадав: він, як і раніше, не знає, хто з них хто на ім’я. А декого, так й зовсім, здається, вперше бачить.

– Доброго ранку, Ваша Високосвітлість! – весело защебетали дівчата.

– Не змерзли? – намагаючись бути чемним, риторично поцікавився Його Високосвітлість. Бо був упевнений, що відповідь буде «ні».

Ну, що сказати? «Ні», звичайно ж, прозвучало. Але… набагато дзвінкіше й голосніше прозвучало «так».

От тобі й виявив чемність. Розгублено закліпав віями, поставлений у глухий кут, Високий лорд.

Знав же ж. Не можна йому до дівчат. Не вміє він із ними поводитися. Не знає правильних слів. Ось, наприклад, зараз, не може ж він їм сказати, що легко може їх усіх зігріти...

Може, але його неправильно зрозуміють. Тому що для цього йому потрібно буде кожну з них поцілувати й тому, що ніякого другого способу поділитися з ними частинкою свого вогню нажаль не існувало. – «Може просто вдати, що я не почув ніякого «так»? – подумки розміркував він. Але був вимушений забракувати цю ідею. – Ні, занадто вже  прозоро…»

– Бі-іднесенькі-і-і, вже замерзли! – почув він раптом голос Ельжбети, який звучав надто вже солодко-нудотно, щоб співчуття було щирим. – Ну й куди ж вам гуляти? Повертайтесь, мої хороші, у замок, а ми тоді вже як небудь без вас. Вівіан, Вігдіс, беріть Високого лорда під білі рученята, поки він від нас не втік, й вперед! Бо нас вже зачекалася ковзанка!

– Й катання з гірки на санчатах! – підтакнула Вігдіс.