Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 23

– Мерзенний, підступний виродок! Він думає, ми не знаємо, навіщо він нас усіх разом із замку випер?! – бігаючи туди-сюди по присипаній сіллю доріжці з гравію, обурювалася Корнелія.

– І навіщо ж? – з прикритою ввічливою цікавістю, але все ж таки помітною для уважного слухача іронією в голосі поцікавилася красуня Маріца, продовжуючи при цьому спостерігати за ковзанкою, на якій її діти грали брумсноубол.

На відміну від дружини молодшого з Лонгартських лордів, що перебувала в украй збудженому стані, вона була сама спокій та безтурботність.

– Я-а-а-ак навіщо? – здивовано дивилася на діверку Корнелія. – Ти хіба не зрозуміла? Це ж ясно, як білий день!

– Це для нас з тобою, люба, ясно, – вдавано позіхнувши, зауважила Лукреція. – А Маріца у нас занадто… – вона зробила паузу, ще раз театрально позіхнувши при цьому, – красуня.

«Занадто красуня» у відповідь на це удавано надула губки, показуючи тим самим, що зрозуміла натяк й образилася.

– І що ж тобі ясно, люба Лу-лу, якщо не секрет? – після невеликої паузи нудотно-солодко поцікавилася вона. У тоні її при цьому звучав явний сумнів у тому, що її співрозмовниці, й справді, щось ясно.

Проте відповіла їй не Лукреція, а Корнелія.

– Нам з нею ясно, що дівчата не хворі, а мертві! – поблажливо повідомила вона. – І що столичний мерзенний виродок підозрює не Ніколаса, а нас!

– Ах, так ось про якого мерзенного виродка ти говориш? А я думала, ти про Ніколаса, – здивовано прокоментувала Маріца, яку, щойно вона це домовила, покликав молодший син.

– Ма-ам! Ти бачила, як я? – захоплено проволав він.

– Звичайно ж, бачила, милий! Чудовий кидок! І ще чудовіший гол! Агов, а шапка твоя де?

Відповіді це питання, звісно ж, ​​не було. Яка ще шапка? Кому вона потрібна, якщо й без неї просто чудово!

– Про Ніколаса?! – тим часом перепитала Корнелія, зневажливо пирхнувши при цьому. – Лукреція має рацію, ти, й справді, занадто... гарна, якщо, хоч на секунду подумала, що ідея виперти нас із замку належала цьому боягузу, що сахається власної тіні!

– Який сміливий лише з беззахисними жінками! – з огидою пересмикнувши плечима, підтримала Лукреція. Після чого перевела погляд з Корнелії на Маріцу, явно бажаючи продовжити обговорення аморальності та ущербності дівера.

Проте остання її надію не виправдала, бо дуже поспішала на пошуки шапки сина. Принаймні, саме таку причину озвучила Маріца, залишаючи ятрівок наодинці.

Турин, що крадькома спостерігав за невістками Високого лорда, досадливо цокнув.

Невже відчула? Та ні, навряд чи. Але, навіть, якщо й не відчула, усе одно прикро, бо розірватися він не міг, а здатних непомітно вести стеження досвідчених агентів на всіх підозрюваних не вистачало.

Не те слово прикро!

На одній шальці терезів Маріца, уроджена принцеса Андартанська, яка у списку підозрюваних особисто у нього від початку стояла на першому місці. Й, поспостерігавши за нею цього ранку, він у своєму рішенні лише переконався. Непроста дамочка, ох, непроста. Турин ні на мить не вірив, що цій незрівнянній красуні хоч щось було незрозуміло чи невідомо з того, про що говорили її ятрівки.

А на другій – явно налаштовані обговорити усе, що вони знають, дружини середнього та молодшого брата. І ці пані теж були дуже непростими. Однак, до принцеси Андартанської, яка вміння володіти собою ввібрала в себе з молоком матері, їм було дуже далеко. Що ж до уміння інтригувати та маніпулювати – то це у вінценосних осіб у крові.

Не знаючи, як йому вчинити, Турин задумливо подивився на старших братів Високого лорда, що розташувалися на сусідній лавці, оскільки знав, що у них не один, а два «хвости». Виходячи з давньої дружби Лукреції та Мариці, передбачалося, що вони триматимуться разом, й Корнелія – з ними за компанію. А от брати, враховуючи явну напругу у відносинах між старшим та середнім братом, обов’язково розділяться. Хоча б тому, що просто на дух один одного не переносять.

Але вийшло, як завжди, навпаки. Дружини вже розділилися, а брати усе ще трималися разом. От тільки, чи надовго?

Щоб зрозуміти це, Турин активував заклинання «наближення звуку» й прислухався.

Старший брат з непідробним інтересом спостерігав за грою в брумсноубол, активно вболіваючи при цьому за своїх синів: він раз у раз схоплювався з місця, вигукував цінні, на його думку, вказівки, бурхливо радів голам у чужі ворота й так само бурхливо обурювався з приводу пропущених м’ячів.

Середній же ж – розташувався праворуч від нього. На відміну від брата, гра в брумсноубол Жордана не цікавила зовсім. Він явно про щось напружено й зосереджено розмірковував.

Молодший влаштувався праворуч від середнього брата. Квентін теж про щось міркував. Причому задумався так ґрунтовно, що не помічав того, як він зовсім неаристократично гризе ніготь свого великого пальця.

Жордан роздратовано глянув на Домініка, що в черговий раз скочив й заволав, й незадоволено запропонував:

– Дом, чому б тобі не наслідувати приклад дружини та не залишити нас з Квентіном у спокої! Не бачиш, ти заважаєш нам думати!

Домінік, що радісно стрибав у зв’язку з черговим голом, забитим його сином, зупинився, як укопаний, й зухвало подивився на брата:

– І про що ж, якщо не секрет, я заважаю вам думати? – у тоні виразно пролунали глузування та жовчність.

– Про те, про що й тобі варто було б подумати! – зло огризнувся Жордан. – Про причину, через яку нас усіх у терміновому порядку, без будь-якого попередження виставили з дому!

– А про що тут думати? – пирхнув Домінік. – Усе ж ясно як білий день. Нас виставили із наших апартаментів, щоб провести обшук.

– І ти так спокійно про це говориш?! – практично хором запитали Жордан та Кевін.

– А чого мені бути неспокійним? Мені приховувати нічого, – безтурботно знизав плечима Домінік.

– Так вже й нічого? – скептично уточнив Квентін, який, хоч і не знав напевно, але завжди підозрював, що кому-кому, а його старшому братові вже точно є що приховувати.