Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Старший брат підкреслено здивовано подивився на молодшого.

– Про що ти?                               

– Ти чудово знаєш, про що я! – огризнувся Квентін.

У відповідь на це Домінік розплився у широкій посмішці, проте подивився при цьому не на молодшого з братів, а на середнього.

– Мабуть, й справді, не заважатиму вам! – з блазнівським поклоном, насмішкувато вирік він й, весело насвистуючи, попрямував у бік ковзанки.

– Це що зараз було? – проводячи задумливим поглядом старшого брата, запитав себе Жордан, несвідомо вимовляючи ці слова вголос.

– От і я про те ж! – підтакнув Квентін. – Сволота, явно щось знає, ти бачив, який він спокійний? Не просто спокійний, мерзотник, мало не муркоче, такий він радий!

«Най тебе!» – подумки вилаявся Турин, спостерігаючи за тим, як його надія передоручити Лукрецію та Корнелію іншому агентові, рішуче рухається у бік ковзанки, не маючи при цьому жодного наміру приєднатися до дружини, яка своєю чергою, сюрприз-сюрприз, не мала жодного наміру шукати втрачену шапку сина! Втім, окрім цього, нічого іншого, підозрілого, Маріца теж поки що не робила.

«Може, її, й справді, зараз цікавить тільки гра й більше нічого? – задався він думкою, спостерігаючи за активно вболіваючою за своїх синів жінкою. – Гаразд, поспостерігаю поки здалеку» – вирішив він.

Але чоловік мислить, а закохана в нього дівчина рядить.

– Кхе-кхе! Кхе-кхе! – пролунало раптом у нього за спиною.

Турин було смикнувся, щоб обернутися, але потім згадав про полог невидимості й припустив, що це просто якась з особливо хворобливих дівчат, що вже встигла застудити горло. І тепер, щоб її, кашляє тут й лякає чесних агентів! Ясна річ, дівчина, звичайно ж, не винна, але слово честі, знайшла, де кашляти! Можна подумати інших місць нема?! Добре хоч не чхає, бо могла б ще й його заразити!

– Кхе-е-кхе-еее! – знову пролунало за його спиною. От тільки цього разу вже багатозначно-єхидненько. І слідом за цим відразу:

– Лорд Мак-ка-аалістер? – а голос такий ніжний-ніжний та такий солодкий-солодкий, який леді використовують, коли відверто насміхаються. – А що ви робите у кущах?

«Твою ж споконвічну холоднечу! – подумки вилаявся Турин. – Вона ще й ясновидюща! От вже ж, обдарували боги на його голову!

– Що, не видно: сиджу й дихаю свіжим повітрям, – не приховуючи свого роздратування, буркнув він.

– У кущах?

– Де хочу там й сиджу! Де хочу там й дихаю! Чи ви хочете сказати, що тут менш свіже повітря, ніж, наприклад, біля он тієї лавки? – вказав він на найближчу до них вільну лавку.

– Ні, не менш свіже, – змушена була визнати Агнетта Віртаненська. Голос її при цьому пролунав розгублено. Погляд відвела убік, а пухку, нижню губку закусила.

Ось-ось заплаче. Принаймні саме так подумав Турин. Точніше, сподівався.

І навіть встиг відчути деяке каяття як за те, що саме цього він й домагався, так й за те, що перепрошувати перед дівчиною за образу й тим більше наздоганяти її, він не мав жодного наміру.

І поспішив із висновками. Агнетта Віртаненська не образилася, просто на мить замислилась…

– Ви не просто сидите! Ви стежите! – сповістила вона його про хід своїх думок.

Розуміючи, що коли вона побачила його, то й прикриваючий його полог теж роздивилася, відпиратися сенсу не було. І Турин приречено визнав:

– Так, стежу. А ви мені заважаєте! – додав він роздратовано. Після цього ще й пояснив: – І ставите тим самим важливе державне розслідування під загрозу! Якщо вже не поставили! – сказавши це він ковзнув поглядом по об’єктах спостереження, які, на його полегшення, як й раніше, не звертали на нього жодної уваги.

– Не поставила, – підтвердила його висновки Агнетта. – Я теж під пологом невидимості. Інакше наша розпорядниця не дозволила б мені й кроку убік ступити. А я хотіла поговорити з вами.

Турин закотив очі. Знайшла час!

– Про що?

– Про те, що хочу допомогти! Я хочу розповісти, що трапилося учора в малій вітальні, – услід за чим, Агнетта хоча й плутано, але дуже докладно й детально розповіла усе, що знала. – Я не хотіла нічого поганого, я просто хотіла спати, – повинно закінчила вона.

Обмірковуючи отриману щойно нову інформацію, Турин відвів погляд убік й побачив Ельжбету, що схвильовано озиралась по сторонах.

– Леді Віртаненська дякую вам за відвертість! Істинно дякую! Але зараз вам час, – кивнув на Ельжбету. – І якщо ви дійсно хочете мені допомогти… – почав він, але Агнетти поряд з ним уже не було.

З полегшенням видихнувши, він, проте, почав шукати дівчину поглядом. Однак її ніде не було.

Точніше, її полог невидимості був настільки хороший, що як він не концентрувався, засікти її він, тим не менш, не міг.

– Я тут! – припинив його муки дзвінкий дівочий голос.

Повернувши голову на звук голосу, Турин, нарешті, побачив Агнетту, яка йшла з боку ковзанки. Тобто, з іншого боку!

– Перепрошую, задивилася на гру й не помітила, як відокремилася від вас, – вдавано покаянно розвівши руками, пояснила дівчина.