Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Розглянемо, що мається на увазі під «традиційним виправдовуванням у Вашингтоні». Немислимо, що чиновник може подати у відставку, щоб присвятити більше часу своїй сім’ї. Неодмінно за цим криється щось інше. Кожен, хто свідомо обирає сім’ю на противагу кар’єрі, навіть на короткий термін, не повинен бути усуненим через брак таланту чи мотивації. Це просто смішно. Це також знак глибоко перекручених цінностей. Отже, перший крок, який ми можемо зробити у напрямку до створення світу справжньої рівності, — це припинити використовувати такого роду підривну мову, коли йдеться про рішення жінок та чоловіків щодо їхньої роботи.

Руйнування подвійних стандартів

Якщо ви працююча мама, подумайте як часто вас запитують про те, як вам вдається поєднувати роботу та сім’ю. А тепер спитайте свого чоловіка, як часто про це запитують його. Або якщо ви жінка, у якої поки що немає дітей, але ви плануєте їх мати, або ви у віці, у якому інші люди вже планують мати дітей, згадайте, як часто вам давали поради на тему балансу між роботою та сім’єю. А тепер подумайте, як часто ваші друзі-чоловіки мали подібні розмови. Впевнена, що ви з’ясуєте, що вони не часто говорять на такі теми, а то й узагалі не згадують! Якщо ви молода жінка, яка нещодавно була на співбесіді, чи ваш інтерв’юер продемонстрував політику підтримки сім’ї? (Це незаконно на місці інтерв’юера запитувати, чи ви плануєте мати дітей). Чи маєте ви хоча б одного знайомого-чоловіка, який проходив співбесіду на такий манір? Запитайте, чи в їхній присутності порушували такі теми?

Одна з моїх підопічних, яка написала бакалаврський диплом на тему політики сприянню сім’ї в юридичних компаніях і сама стала молодою талановитою юристкою, дослідила, що «юридичні компанії роблять усе для того{302}, щоб продемонструвати «політику сприяння сім’ї» (яка зазвичай дозволяє кільком партнерам працювати з дому або неповний робочий день і розраховувати на трохи тривалішу декретну відпустку, ніж деінде). Коли я проходила співбесіду у компаніях, де про це й не згадувалось, я зустрічала чимало партнерів, що працюють на півставки, а також не одну компанію, де жінка-судовий партнер мала дітей». Проте її чоловік, який також юрист і має майже ідентичне резюме, на подібних співбесідах «не зустрічав жодної жінки», а навіть і слова не чув про політику сприяння сім’ї.

Не має значення, жінка ви чи чоловік, будьте чесними й запитайте себе, чи ви б коли-небуть розмовляли з молодим чоловіком про те, як він збирається поєднувати сім’ю й кар’єру одночасно. Давно в мене була розмова зі студентками на тему дітей. Слід щиро визнати, що хоча я даю настанови та консультую студентів уже більше двадцяти років, я винна у такому самому подвійному стандарті. Лише протягом останніх двох років у Принстоні я почала розмовляти зі студентами-чоловіками, чи вони планують мати дітей і коли саме.

Інший подвійний стандарт я називаю «синдром татового німба». Кожна знайома мені мама, у якої чоловік піклується про дітей вдома, є свідками цього феномену, це ж мав на увазі Мет Вілано, коли його називали «хорошим татом». Тати, які виконують рутинну роботу мам, вважаються дивовижними.

Я зустрічалася з цим феноменом не раз, коли була молодим деканом, а Енді, маючи більш гнучкий графік, відвідував шкільні події дітей. Мені постійно доводилося чути від учителів та інших мам, який Енді прекрасний батько. У їхніх очах, його німб сяяв яскравіше лише через те, що він працював й піклувався про синів, що очевидно, очікували від мене. Як я вже казала, Енді — незамінний батько, за що я дуже вдячна. Проте синдром татового німба — це занадто поширений приклад подвійних стандартів, коли чоловіка хвалять або осуджують за відмінний від жіночого тип поведінки. Ми повинні припинити підносити татів за те, що будь-яка працююча мама робить завжди. Насправді це свідчить про те, що ми не очікуємо, що чоловіки виконуватимуть рутинні обов’язки мам, тим самим зміцнюючи стереотипи щодо гендерних ролей, які ми прагнемо змінити.

З іншого боку, часто у корпоративному середовищі я чула, як жінку представляли талановитою директоркою, менеджеркою, маркетологинею або кимось іще. І потім, перерахувавши її здіб­ності, ведучий додавав щось на кшталт: «І на додачу до всього, вона виховує близнюків-підлітків, що робить її майстром рівноваги між роботою та життям». Важливо чітко проговорювати на роботі, що у нас є життя й попри роботу. Але проблема в тому, що цей ведучий, представляючи чоловіка, ніколи не згадає, що в нього є сім’я, тим самим знову підсилюючи стереотип про те, що доглядати за дітьми — це обов’язок жінки.

Перше покоління працюючих мам зрозуміло, що для того, щоб досягти успіху, їм необхідно поводитись як чоловіки, які з ними працюють, а тому вони ніколи не згадували про своїх дітей. І багато старших жінок досі грають у цю гру, коли кажуть, що в них зустріч з лікарем або просто «зустріч», замість того, щоб визнати, що вони жертвують роботою заради дитини. Як ще один важливий крок для створення світу, в якому годувальники та доглядальники будуть рівними, будьмо чесними щодо наших сімейних обов’язків, коли ми на роботі. Це не значить примушувати своїх колег умлівати над фотографіями вашої дитини або вислуховувати історії про надзвичайні досягнення вашої дитини у дитячому садку. Йдеться про те, що якщо ви не можете провести ранкову зустріч через те, що сьогодні ваша черга відвозити дітей до школи, не приховуйте цього.

Я пропоную, щоб коли чоловік розповідає своїм колегам, що він та його партнер очікують дитину, ми демонстрували зацікавленість та ставили ті самі запитання на тему роботи й життя, що й жінкам. Ми можемо взагалі нічого не питати, але це буде заперечувати загальновідому правду: що догляд за дітьми важливий та забирає багато часу. Необхідно це визнати, помилково вважати, що все це належить до обов’язків жінки. Змінювати розмову, враховуючи сторону чоловіків — наступний важливий крок у правильному напрямі.

Нещодавно я відвідала з промовою великий щорічний форум для топ-менеджерів PIMCO, однієї з найбільших світових інвестиційних компаній. Організатор запитав, чи я можу виголосити другу промову на тему роботи й сім’ї. Я погодилася й була приємно здивована говорити не до групи під назвою «PIMCO Жінки», але до «PIMCO Батьки». Аудиторія з понад п’ятдесяти осіб на 1/3 складалася з чоловіків. Можливо, зміна назви не відіграла значної ролі, але це був великий крок на шляху до визнання