Читати книгу - "Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)"

Весна ніяк не хотіла дарувати тепло. З густих темних хмар падали дрібні, холодні краплі.  Вітер вигнав перехожих з вулиць. Через негоду темніше, ніж зазвичай.  Лише вуличні ліхтарі на мосту дивилися на одиноку дівочу постать.

Вона перелізла через слизькі поручні мосту, ледь не зірвалася, але втрималася. Стала на вузький бетонний карниз, міцно стиснула перила і завмерла на краю прірви — високо над течією річки —  вдивляючись в темні бурхливі води.

В голові Лізи вир думок, які не давали зосередитися, щоб виконати задумане. 

Цей міст називали мостом закоханих, яких вона щиро ненавиділа і не вірила в те примарне почуття, показане в кіно і книжках. Та мабуть воно, існує.  Бо як ще пояснити його сліпоту?  Кохання, дійсно таки засліплює і робить своїх жертв тупими! А може чимось іншим затьмарила йому очі та білобриса тварюка?

А найжахливіше: Ліза все одно любить його, хоч він виявився слабким, сліпим ідіотом. Та Ліза теж сліпа: не хотіла помічати, що не потрібна йому більше. Яка ж вона нікчемна. Мабуть, заслужила на цей біль, що роз’їдає зсередини,  від розчарування, приниження та втрати віри в останню рідну людину в, яка залишилась в цьому несправедливому житті.

Чому мама померла, а він лишився?

Та зараз біль зникне.  Залишилося зробити крок.

—  Ти, зовсім збренділа? — спитав хтось.

Ліза  здригнулася та сильніше стиснула мокрі поручні, які тільки що хотіла відпустити.

— Хто у воду то кидається? — голос незнайомця хрипкий і впевнений.

Вона не чула його кроків, мабуть через шум дощу, а може тихо підкрався.

 — Щоб точняк, треба на тому боці стрибати, — пояснив далі він. — І тоді стопудово розшибешся.

Боковим зором дівчина помітила, що він  став поряд. Повільно озирнулася і побачила, в світлі ліхтаря, постать незнайомця.

— Не знаю, що в тебе за трабли. — Він дивився не на неї, а на річку. — Але я не хо бути свідком твоєї смерті. —  Замовкає і повертає до неї обличчя.

Сірі очі на симпатичному вольовому обличчі хлопця розглядали Лізу з цікавістю. Здається він був трохи старший за неї, років шістнадцять.  Руді, мокрі пасма, прилипли до лоба. Ніс злегка приплюснутий, повні губи скривилися в на пів посмішці.

Ліза, немов тільки-но вийшла з якогось трансу, відразу  відчула холод і втому і усвідомила, що промоклі ноги вже задубіли, як і пальці, що тримали поручень і боліли від напруги.

Звідки  він взявся? Тепер вона може просто звалитися з мосту і померти, не по своїй волі, а через якогось довбня.  Якого чорта він вештається мостом в нічну негоду?

— Відчепись, — намагалася викрикнути дівчина, але голос звучав слабо, — Ми не знайомі, вали звідси.

—  Я, Ден, —  ледь всміхнувся хлопець. — І ось тепер ми майже познайомились

Ліза ніяк не відреагувала.

— Чуєш? — хлопець заговорив знову, зазираючи у виразні очі симпатичної дівчини, з довгим темним волоссям. — Злазь звідти, мене не пре в цей собачий холод витягувати тебе з води. — Вона здається молодша за нього на рік чи два, але погляд як у  дорослої. — І точно не вкайф буде витягнути твій труп.

Вона мовчала. Опустила очі, але не відвернулася від нього. Таких проникливих, сумних і одночасно живих очей він ще не бачив. В них щось ховалося світле і тепле, за тінню смутку і болю. В знайомих однолітків такого не бачив — в їх поглядах або пофігізм, або злість, або якась дурість чи все разом.

— Знаєш, якось, я типу теж хтів порішити себе. —  Ден згадав п’яні витівки мами. — Але злякався, не зміг, а ти смілива. —  Подивився на воду під мостом. — Не знаю, як у тебе, а в мене досі повний пісець вдома. А тут холод і дощ, але зараз мені краще ніж в тому дурдомі. А в тебе шо?

Вона не відповіла. Він  не знав, що ще казати, хоча зазвичай за словом в кишеню не ліз, коли  мав діло з дівчатами.

— Давай руку, допоможу перелізти. — Протягує долоні. —  Розповіси  мені свою сторі. Вдвох, щось порішаємо. Дві башки краще. Окс?

— Яке тобі діло до мене? —  вигукує нарешті Ліза. — Іди собі.

— Як казали в якомусь фіговому кіно: тільки не в мою зміну. — Ден намагається усміхнутися, простягнуті руки не забрав. — Я просто не хо бачити, як ти помреш.

Дощ продовжував нещадно поливати місто. Обоє не сухіший за водяника.

— Не побачиш ти мене мертвою. —  Ліза починає схлипувати. —  Річка віднесе тіло далеко. Йди і не дізнаєшся померла я чи ні. Я буду котом Шредінгера для тебе.

— Нє-а, мала! Давай злізай, кіт, бляха, Шредера! — почав нервувати хлопець і гадати чи встигне вхопити її , якщо зірветься. — Кинешся іншим разом, без мене.

— Йди! —  плаче ще гучніше. — Я ж  тобі ніхто.

— Ти дівчина з мосту, з гарними очима. — Ден ловить її здивований погляд. —  І я блін доведу тебе сьогодні додому.

— А може не має в мене дому. — На її щоках прісні потічки від дощу перемішалися з солоними струмками сліз.

—  Є! — мотнув головою Ден. —  Просто він тобі гірше за тюрму. Я в темі: як це, коли дім — лиш місце де можна переночувати, а не жити. Але зараз там хоч тепло, зігрієшся і підсохнеш. І ми щось потім  вигадаємо, що б виправити це.