Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

— Сьогодні вранці, вчора, десять літ тому[38] я у дзеркалі бачив таке опудало.

— З огляду на те, що з тобою трапилося, це — найменше лихо. Ти був, ти і досі є принадним чоловіком, твоя усмішка вражає з першого пострілу, і дехто перед нею таки не встояв. Ти сам казав, що можна противитися чому завгодно, окрім спокус.

— Пробач мені.

— Так само вибачалися ті, що запустили «розумні» ракети на Багдад, а потім ґречно просилися за те, що згубили цивільних.

— Куди, на Багдад? Не пригадаю такого у «Тисячі й одній ночі».

— Була війна у Затоці, наразі вона вже скінчилася, а може, й ні. Ірак удерся до Кувейту, а західні країни почали за Кувейт уступатися. Ти що, анічогісінько не пам’ятаєш?

— Лікар казав, що епізодична пам’ять, та, що у мене вирубилася, пов’язана з емоціями. Ймовірно, бомбування Багдада мене неабияк схвилювало.

— Ще б пак. Ти завжди був переконаним прихильником миру, і ці події тебе добряче підкосили. Дві сотні років тому Мен де Біран[39] виділив три види пам’яті: ідейна, почуттєва і пам’ять на звички. Ти пам’ятаєш ідеї та звички, але не спроможний згадати відчуття — те, що було тобі найдорожче.

— Звідки ти знаєш стільки цікавинок?

— За освітою я психолог. Та зажди хвильку. Ти сказав, що твоя пам’ять «вирубилася». Звідки ж тобі відомий цей вислів?

— Бо так кажуть.

— Звісно, але так кажуть про фліппер, китайський більярд, а ти дурієш, тобто дурів через той фліппер, як мала дитина.

— Я знаю, що таке фліппер, але гадки не маю, хто я, тямиш? У Паданській низовині тумани. До речі, ми зараз де?

— У Паданській низовині. Ми мешкаємо в Мілані, і за ясної днини з вікон нашого дому видніється туман у парку. Ти мешкаєш у Мілані, ти — букініст і маєш букіністичну крамничку.

— Наді мною висить прокляття фараона Тутанхамона. Мало, що маю прізвище Бодоні, та до всього ще й охрестили Джамбатіста. Звісно, по-іншому і бути не могло.

— Припини, все склалося якнайліпше. Поміж антикварів тебе поважають. Певна річ, ми не мільярдери, але живемо гідним життям. З моєю допомогою ти помалу одужаєш. Святий Боже, як згадаю, що ти міг би більше й не прокинутись, а ці лікарі — справжні чаклуни, з того світу тебе витягли. Любий, можна я привітаю тебе з поверненням? Видається, що ти бачиш мене вперше в житті. Та гаразд, якби я тебе зараз зустріла вперше, я б усе одно стала тобі за дружину. То як, згода?

— Ти така ласкава. Ти мені потрібна. Ти ж бо єдина людина, яка може розповісти мені, чим я жив останні тридцять років.

— Власне, тридцять п’ять. Ми познайомилися в Туринському університеті. Ти вже випускався, а я була наївною першокурсницею, що заблукала коридорами Палаццо Кампанья. Я спитала, де розташована якась аудиторія, а ти миттю вчепився і заволодів серцем беззахисної ліцеїстки. Потім одне за інше, я була ще надто юна, а пізніше ти три роки жив за кордоном. Ми зійшлися, гадаючи, що на випробний термін, а скінчилося тим, що я завагітніла, і ти, як чесний джентльмен, зі мною побрався. Ой, вибач, забула, ми були разом ще й тому, що насправді шалено кохали одне одного, і тому, що тобі кортіло стати татусем. Тримайся, татусю, я змушу тебе згадати все до цяточки, от побачиш.

— Гаразд, якщо лишень це не змова і моє ім’я насправді не Фелічіно Ґрімальделлі[40], я не ведмежатник, і ви з Ґратароло мені тут не возите попа в решеті. Хіба я знаю, може, ви агенти таємних служб і маєте на меті створити мені нову особистість, щоб послати шпигувати по той бік Берлінської стіни, як у «Досьє “Іпкресс”»[41]...

— Стіну давно знесли, а від Імперії Рад лишилася сама згадка на папері.

— Святий Ісусе, опусти на мить очі долу і глянь, що вони виробляють. Гаразд, я пожартував. Вірю. А хто такий Брольо і який стосунок він має до страккіні?

— Який ще Брольо? Страккіні — це сорт м’якого сиру, так його називають у П’ємонті, а в Мілані він зветься крешенца. А чому ти згадав цей сир?

— Мені спало це на гадку, коли я чистив зуби. Зажди. Був колись такий художник — Брольо. Малював картини, але на такі заробітки не міг звести кінці з кінцями, та працювати не бажав, казав, що має нервовий розлад. Хоча, маю підозру, що то був привід, щоб сидіти на сестриній шиї. Врешті, друзі допомогли йому знайти роботу в якійсь сироварні, що робила і продавала сири. Щодня він проходив повз величезний штабель загорнених у напівпрозорий воскований папір сирних головок і не міг устояти перед спокусою через свій невроз (принаймні так він казав), тож одну по одній він давив головку за головкою, і страккіні хлюпаючи витікав з пакетів. Після того, як він зіпсував таким чином із сотню головок, чоловіка звільнили. «У всьому винен невроз», — виправдовувався він, стверджуючи, що чавити сир — чварк — було для нього некерованою звабою. На бога, Паоло, що ж це, коли не дитячі спогади! То я не втратив згадки про своє минуле?

Паола зайшлася реготом:

— Вибач, та мені це лише щойно спало на гадку. Звісно, цю сміхоту ти знав з дитинства. Але ти так часто розповідав її, що вона стала частиною твоїх бувальщин. Тож ти повсякчас смішив своїх покупців цією історією про сир страккіні і художника, а ті потім переповідали її іншим. На жаль, ти пригадав не особистий досвід, а звичайнісіньку історію, яку повторював багацько разів, перетворивши її на загальновідомий факт, щось на кшталт «Червоного капелюшка».

— Паоло, ти стаєш для мене незамінною. Я щасливий, що маю тебе за дружину. Дякую, що ти є, Паоло.

— Божечки, ще місяць тому ти б назвав такі слова «заяложеним паскудством із телесеріалу».

— Вибач мені. Я не можу сказати нічого, що лежить мені на серці. У мене немає почуттів, самі завчені фрази.

— Бідолашечка.

— Про мене, «бідолашечка» — теж кліше.

— Йолоп, ось ти хто.

А ця Паола й справді мене кохає.

Хтозна, що впорснув мені Ґратароло, та ніч я проспав спокійно. Помалу я просинався, але, певно, ще лежав із заплющеними очима, бо чув, як Паола