Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я з радістю позичив би вам свій костюм, — сказав містер Тапмен, — але ви худорляві, а я…
— А ви — гладун, — засміявся незнайомий. — Ану, ще по склянці!
— Але якщо мій костюм занадто широкий на вас, — додав містер Тапмен, — то, мабуть, костюм мого друга, містера Вінкла, буде вам більше до міри?
Незнайомий перебіг очима по фігурі містера Вінкла, і його обличчя виявляло цілковите задоволення, коли він промовив: "Підійде, як улипне".
Містер Тапмен озирнувся навкруги. Вино, що вже вплинуло снотворно на містера Снодграса і містера Вінкла, починало діяти й на почуття містера Піквіка. Голова його схилилась на груди, і невпинне хропіння, перериване подеколи харчанням, було єдиною чутною ознакою присутності великого мужа.
— Кімната Вінкла поруч з моєю, — сказав містер Тапмен. — Коли його й розбудити тепер, він однаково не второпає, чого я від нього хочу. Але я знаю, що у нього в чемодані є фрачна пара. Якщо ви одягнете її на бал і знімете, коли ми повернемось, то я можу покласти її на місце так, що він І не помітить.
— Надзвичайно! — захопився незнайомий. — Знаменитий план… кляте становище… мати чотирнадцять фрачних пар у багажі і бути змушеним убиратися в чужий фрак… але ідея чудова… дуже.
— Треба ж купити білети, — зауважив містер Тапмен.
— Не варто міняти гінею[8],— сказав незнайомий, — киньмо монету, кому платити за обох… кидайте!.. я ставлю на жінку.
Соверен[9] упав, і вийшов дракон, який з чемності звуть жінкою.
Містер Тапмен подзвонив, загадав купити білети й принести свічки до себе в кімнату. Через чверть години незнайомий красувався у фрачній парі містера Натаніела Вінкла.
— Це — новий костюм, — пояснював містер Тапмен, поки той із видимим задоволенням милувався собою в дзеркалі. — Перший, зроблений уже з гудзиками нашого клубу, — і він показав своєму компаньйонові великі позолочені гудзики з погруддям містера Піквіка посередині і з ініціалами П. К. обабіч.
— П. — міркував незнайомий, — дивна штука… вид старого… і П. К… Що означають ці літери?.. мабуть, Предурнячий Костюм, га?
Містер Тапмен, задихаючись від обурення, дуже поважно роз’яснив таємничі ініціали.
— Трохи короткий у талії, — сказав незнайомий, вихиляючись перед дзеркалом, щоб побачити гудзики» які замість попереку були в нього на половині спини. — Як у листонош… кумедний одяг… шиють за контрактом,не беручи міри… призначення долі… всі високі одержують короткі вбрання, а короткі — дістають довгі.— Розмовляючи безперестанно, новий компаньйон містера Тапмена убрався в костюм містера Вінкла і в супроводі містера Тапмена зійшов сходами до зали, де відбувався бал.
— Ваші імена, сер? — спитали їх коло входу. Містер Тресі Тапмен ступив був наперед, щоб оголосити своє, але незнайомий випередив його.
— Ніяких імен. Не треба називати себе, — прошепотів він. — Невідомі… прізвища, зрештою, дуже хороші, але не бучні… надзвичайні прізвища для невеличкої компанії, але тут, у такому товаристві, не справлять ніякого враження… інкогніто… джентльмени з Лондона… знатні чужинці… яка різниця? — Двері розчинилися, і містер Тресі Тапмен з незнайомим увійшли в залу.
Музика заграла фінал; танцюючі пішли в прохідку по кімнаті. Містер Тапмен із своїм компаньйоном, ставши в куток, почали розглядати публіку.
— Чарівні жінки, — зауважив містер Тапмен.
— Пождіть хвилинку, — озвався незнайомий. — Це — дрібниця… аристократія ще не приїхала… чудернацьке місто… Вищі службовці з корабельні не визнають нижчих… Нижчі гребують дрібними поміщиками… дрібні поміщики зневажають крамарів… а урядовці не визнають нікого.
— Що то за білявий хлопчисько з манюсінькими оченятами в такому смішному костюмі? — запитав містер Тапмен.
— Шш і тихо, прошу… манюсінькі оченята… смішний костюм… хлопчисько… прапорщик 97-го полку… шановний Вілмот Снайп… люди доброго роду, ті Снайпи… дуже.
— Сер Томас Клабер, леді Клабер і міс Клабер! — грімким голосом крикнув чоловік коло дверей. Поява високого джентльмена у блакитному фраку з блискучими гудзиками, огрядної дами в блакитній атласній сукні й двох молодих леді такого ж розміру і в однакових модних вбраннях викликала в залі велику сенсацію.
— Урядовець… начальник корабельні… видатна людина… навдивовижу видатна людина… — коментував незнайомий, поки весь добродійний комітет супроводив містера Томаса Клабера з родиною на почесні місця в залі. Шановний Вілмот Снайп з іншими благородними джентльменами з’юрмилися там, щоб привітати панночок Клабер, а сер Томас Клабер, гордовито випроставшись, велично позирав на товариство поверх своєї чорної краватки.
— Містер Смісі, місис Смісі і міс Смісі! — знову сповістили коло дверей.
— Що то за Смісі? — спитав містер Тапмен.
— Якийсь службовець… з корабельні, — сказав незнайомий.
Містер Смісі шанобливо схилився перед сером Клабером, а той відповів досить поблажливим поклоном. Леді Клабер глянула в лорнетку на місис Смісі та її дочок, а місис Смісі своєю чергою байдужо глянула на дам, чоловіки яких зовсім не служили на корабельні.
— Полковник Балдер, місис Балдер і міс Балдер!
— Начальник гарнізону, — сказав незнайомий, відповідаючи на запитливий погляд містера Тапмена.
Панни Клабер тепло привітали панну Балдер. Зворушливу зустріч пані Балдер з леді Клабер трудно описати. Полковник Балдер і сер Томас Клабер обмінялись тютюном і виглядали як пара Олександрів Селкірків — „володарів усього, що лишилось живе".
Поки місцева аристократія — Балдери, Клабери та Снайпи — оберігали так свою гідність в одному з кінців кімнати, інші класи товариства наслідували їхній приклад в інших її кінцях. Менш аристократичні офіцери 97 — го полку офірували себе родинам менш видатних службовців корабельні. Дружини нотарів разом із дружиною винаря головували в громаді другого рангу (броварникова дружина бувала в Балдерів); а місис Томлінсон — орендарку пошти, за спільною, здавалося, згодою, обрали на лідера торговельної партії.
Одним з найпопулярніших персонажів у своєму колі був невеличкий гладун із смужкою настовбурченого чорного волосся круг черепа і просторою лисиною на вершині його — доктор Слемер з 97-го полку. Доктор усіх частував тютюном, з кожним балакав, сміявся, танцював, жартував, грав у віст, всюди встигав. Крім усіх цих різноманітних занять, у доктора було ще одне — найважливіше. Він невтомно показував виключну й зворушливу увагу маленькій літній удові, що її багата сукня та численні коштовні речі були б дуже бажаним додатком до скромних докторських прибутків.
Деякий час очі містера Тапмена та його компаньйона роздивлялись на доктора і вдову. Незнайомий перший перебив мовчанку.
— Сила грошей… стара вдова… доктор занадто величається… непогана ідея… от буде сміха… — такі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.