Читати книгу - "Я тебе не забуду, Лана Цисаревська"

Я завмер, намагаючись осмислити її слова.  

- Зайнята всі вихідні? Ну, ти і трудоголік!  

Вона лише тихо посміхнулася і відвернулася до вікна. Мовчання повисло між нами, але я не міг просто залишити все так. Почав розповідати про своїх батьків, про бабусю, яка досі вважає мене дитиною, про дрібниці, які зазвичай навіть не спадають на думку.  

Але через годину я видихався. Катя весь цей час майже не говорила. Я вирішив, що вона просто втомилася.

На заправці, поки я розминав спину, вона підійшла до мене. Ми стояли мовчки, поки я дивився в бік дороги, а вона - на мене.  

- Давай не будемо вечеряти в ресторані, - раптом сказала вона.  

- Чому? Це було б чудово! Завершити день смачною вечерею в гарному місці.  

Перед очима вже малювалися картини: столик на двох, свічки, її обличчя в теплому світлі. Це було б майже як побачення. Ні, не майже - я хотів справжнього побачення. З нею.  

- Ми занадто пізно приїдемо. У нас можуть бути проблеми із заселенням, - тихо пояснила вона і повернулася в машину.  

Я залишився на місці, проводжаючи її поглядом. Що це було? Чому її голос звучав так дивно?  

Заправник подав сигнал, що бак повний. Я заплатив і сів за кермо. Катя дивилася прямо перед собою, її обличчя було непроникним.  

Усередині мене зростало неясне занепокоєння. Її слова, її тон - усе це не давало мені спокою. Я хотів поставити їй ще мільйон запитань, але боявся почути відповіді.  

На узбіччі миготіли рідкісні ліхтарі. Я тільки сподівався, що попереду нас чекає щось більше, ніж ця дивна тиша.