Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зв’язок між мовою та селом також означав, що український національний рух завжди мав потужний «сільський» присмак. Як і в інших частинах Європи, інтелігенція, котра очолила українське національне відродження, починала з відкриття й освоєння мови й традицій села. Етнографи та мовознавці проводили дослідження, збирали й записували народну творчість, звичаї, традиції та мову повсякдення українського селянства. Незважаючи на те, що українську мову не вивчали в школах, її свідомо обирала певна частина бунтарської, антиурядової української інтелігенції. Українську мову почали викладати в приватних недільних школах, утримуваних на кошти патріотів. Попри те, що українська мова не була мовою офіційних паперів, нею листувалися й писали вірші. У 1840 році Тарас Шевченко (який народився кріпаком у 1814 році та рано осиротів) видав «Кобзар» — першу насправді видатну книгу української поезії. Твори Шевченка поєднали романтичний націоналізм і дещо ідеалізований образ села, покривдженого соціальною несправедливістю. «Кобзар» став виразником багатьох проблем України на довгі роки. В одному з найвідоміших своїх творів — поезії «Заповіт» — Шевченко наголошує:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте...[21]
Вагома роль селянства також означала, що від початку українське національне відродження було синонімом популізму, згодом іменованого «лівою» опозицією до російськомовних та польськомовних підприємців, землевласників та аристократії. Після скасування царем Олександром II кріпацтва в Російській імперії у 1861 році національний рух почав стрімко набирати обертів. Свобода для українських селян по суті стала звільненням від їхніх польських та російських панів. Владні кола імперії добре усвідомлювали, що наразі відбувається процес творення нової, більш потужної української ідентичності, поруч із зростанням вимог політичної та економічної рівності.
Українське національне відродження ніколи не було пов’язано з функціонуванням державних інституцій, а тому з перших днів свого виникнення набрало форм різних автономних волонтерських та благодійних організацій. Це можна вважати ранніми прикладами того, що сьогодні ми називаємо «громадянським суспільством». У перші роки після скасування кріпацтва українофіли надихнули молодше покоління українців до створення гуртків самопомочі та самоосвіти, заснування періодичних видань і газет та публікацій у них, відкриття освітніх закладів та недільних шкіл, а також ліквідації неписьменності серед селян. Національні сподівання знайшли втілення в закликах до інтелектуальної свободи, загальної освіти та соціальної мобільності для селянства. У цьому сенсі український національний рух на етапі зародження й становлення був суголосний ідеям аналогічних рухів на Заході, ввібравши в себе риси західного соціалізму, а також західного лібералізму й консерватизму.
Цей період тривав недовго. Як тільки український національний рух почав набирати сили, Москва одразу сприйняла його (поряд з іншими національними рухами) як загрозу єдності імперській Росії. Так само як грузини, чеченці та інші народи, що виборювали автономію в складі імперії, українці кинули виклик домінуванню російської мови. Вони також заперечили російську інтерпретацію історії, згідно з якою Україну трактували як «південно-західну Росію», звичайний регіон без будь-якої окремої національної ідентичності. Більш того, провідники руху могли розвивати національну свідомість у селян у той час, як останні міцніли економічно. Відтак заможне, освічене та краще організоване українське селянство могло вимагати ширших політичних прав.
Українська мова стала головною метою. Під час першої великої освітньої реформи в 1804 році, цар Олександр І дозволив використання деяких національних мов у нових державних школах. Українська не входила до цього переліку через те, що її сприймали не як повноцінну «мову», а радше як діалект.[22] Насправді, російська царська влада, як і її радянська наступниця, чітко усвідомлювала, що приховано за політичним рішенням заборонити українську мову, яке тривало до 1917 року. У 1881 році Київський генерал-губернатор проголосив, що використання української мови в шкільних підручниках може призвести до її впровадження у вищі навчальні заклади, а звідти і в законодавство, суди та адміністративні установи, створивши таким чином «численні труднощі й навіть небезпечні зміни для єдиної російської держави».[23]
Обмежене використання української мови гальмувало розвиток національного руху. Воно також спричинило масову неписьменність. Чимало селян просто не могли добре навчатися, якщо мова викладання була ледь зрозумілою. Вчитель з Полтави на початку XX століття скаржився, що школярі «швидко забували, чого навчилися», коли їх змушували навчатися російською. Інші вчителі помічали, що школярі-українці відчували себе «деморалізованими» в російських школах, їм було нудно і вони ставали «хуліганами».[24] Дискримінація також призвела до русифікації: усі, хто жив в Україні — євреї, німці та інші національні меншини і власне українці — розуміли, що шлях до вищого соціального статусу пролягав через засвоєння російської мови. До революції 1917 року державні та професійні посади, а також ведення бізнесу вимагали відповідної освіти російською, а не українською мовою. На практиці це означало, що амбітні українці, які сподівалися досягти успіху в політиці, бізнесі, науці чи мистецтві, повинні розмовляти російською мовою.
Для припинення розвитку українського національного руху російська держава заборонила українські організації у «громадській та політичній сферах, щоб уникнути політичної нестабільності».[25] У 1876 році цар Олександр II видав указ, що забороняв друкування книжок та періодичної літератури українською мовою, а також її використання в театрах і навіть у музичних лібрето. Він також виступив проти нових благодійних організацій. Одночасно запровадив субсидії для проросійських газет і проросійських організацій. Відкрито вороже ставлення до української преси та української громадськості було притаманне також і радянському режимові (а значно пізніше і пострадянському російському урядові) й мало прецедент також у другій половині XIX століття.[26]
Індустріалізація також прискорила русифікацію, адже будівництво заводів приваблювало в українські міста людей з усіх куточків Російської імперії. До 1917 року лише одна п’ята мешканців Києва розмовляла українською мовою.[27] Відкриття запасів вугілля та інтенсивний розвиток важкої промисловості були особливо стрімкими на Донбасі, вугільному та промисловому регіоні на східному кордоні України. Провідні промисловці в цій місцевості були переважно росіянами, за винятком кількох відомих іноземців. Серед них валієць Джон Юз, який заснував місто і яке сьогодні відоме як Донецьк, а в той час назване «Юзівкою» на честь свого фундатора. Отже, російська стала мовою спілкування на донецьких заводах. Водночас інколи траплялися сутички між російськими та українськими
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.