Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

— Натомість у тебе залишилася тільки квартира, з якої тебе могли виселити?

— Бінго. Він пропав. Телефон відключений, будинок орендований, господарі інформацію не дають.

— Поліція?

— Поліція сказала, що я сама йому віддала гроші, знала всі ризики й не взяла розписку. Тому це, бачте, не крадіжка.

— Ну, класично.

— Так. Тому я залишилася без грошей і без перспектив. Роботи в барі ледве вистачало, щоб платити за житло і не здохнути з голоду. Вирішила шукати щось краще і, після довгих спроб, влаштувалася у компанію з продажу будматеріалів.

— Де й познайомилася з Сергієм.

— Угу. — Ліза скривилася. — І чого мені так не щастить з мужиками?

— Ой, та прямо так і не щастить! Два роки ти була задоволена, а тепер «не щастить»! — буркнув Сергій.

— Мовчи, бо зараз як дам по башці!

— Сама мовчи!

— Обоє замовкніть! — рявкнула я, поки вони не почали кидатися печивом. — Пропустимо ваші стосунки, мене вони не цікавлять. Що далі?

— Далі я, — втрутився Сергій. — Щоб було зрозуміліше.

Я зітхнула.

— Окей, валяй.

— На той момент я не знав ні про зв’язок Лізи з Олегом, ні про його афери. У мене був проєкт — облаштування заміського будинку одного депутата. Строки горіли, замовник нервував, і я… трохи облажався.

— «Трохи»?

— Ну, я помилився з датою постачання матеріалів. Коли спробував виправити, постачальник уже нічого зробити не міг. Потрібно було терміново знайти італійські матеріали, і тут один співробітник підкинув «рішення». Сказав, що є чувак, який може дістати все за пару днів.

— О, дай вгадаю. Той самий Олег?

— Бінго. Правда, тоді я про це ще не знав. Я був у паніці, часу не було, тому погодився. Грошей не вистачало, довелося зняти все, що мав, і навіть закласти машину.

— О, ти теж у «клубі довірливих інвесторів».

— Не смішно. Я йому заплатив, а він, звісно, зник. І наш «доброзичливий» співробітник теж. Фірма провела розслідування і з’ясувала, що це була підстава. Дату постачання змінили спеціально, щоб загнати мене в пастку.

— Ну, звісно.

— З роботи мене не звільнили, але штраф довелося заплатити. А щоб його покрити, довелося продати квартиру, яку я здавав. Із того моменту мені перестали довіряти серйозні проєкти, зарплата впала, і я ледве міг виплачувати кредит за машину.

— І ти злив це все Лізі?

— Ага. Треба було вилити душу хоч комусь. І тоді виявилося, що ми обидва стали жертвами одного й того ж мудака.

— Справжня історія для мелодрами, — похитала я головою. — І що, ви вирішили знайти його самі?

— Ага. Дізналися, що він аферист зі стажем і живе в сусідньому місті. Навіть адресу знайшли.

— Поліція?

— Те саме, що й у Лізи. «Немає доказів — немає справи».

— А мені розповісти?

— Тобі я розповісти не міг, адже мені було соромно. Твої родичі, коли б дізналися, то глузували б з мене довго. Вони й так мене не люблять, а то б зовсім став би для них нікчемністю. Твій брат і так кожного разу нагадував мені про те, що я тобі не рівня.

— Придурок ти, Сергію! — я похитала головою, ледь стримуючись, щоб не жбурнути в нього найближчий предмет. — І ти серйозно не замислювався над тим, що мене їхня думка не хвилює? Ми з тобою були родиною, принаймні я так думала! І ти мав розповісти мені, а не вирішувати все сам, як герой-одинак із дешевих бойовиків!

— «Родина» кажеш? — фиркнув він, зобразивши щось середнє між сарказмом і докором. — Ми з тобою з самого початку жили як чужі люди. Я навіть не розумію, чому ти взагалі погодилася вийти за мене. У тебе все було завдяки сім’ї, а я добивався всього сам!

— О, клас! Значить, моя фірма працює виключно на сімейних зв’язках, а я просто нікчема, яка нічого не варта? Дякую, любий чоловіче, приємно чути!

— Я не це хотів сказати…

— Авжеж, ти ж завжди «не це хотів сказати»! — я перехопила його погляд і ледь не засміялася від абсурдності ситуації. — Але по факту ти вважаєш мене нікчемною дружиною. То навіщо одружився?

— Бо я кохав тебе! — викрикнув він.

— Ха! Ну не сміши мене! Чоловік, який кохає свою дружину, не приводить в ліжко… її! — я театрально тицьнула пальцем у Лізу.

— А я що, найгірше, що могло з ним статися? — образилася вона, гордо випрямившись.

— Ну, не найгірше… Але, Лізо, у тебе явні проблеми із засвоєнням уроків долі. Якщо вже раз наступила на граблі, то, може, варто хоча б перевіряти, до кого в ліжко лягаєш?

— Клас! То тепер ще й я винна! — сплеснула вона руками.

— А хто ж іще? Дід Мороз? — єхидно пирхнула я.

— Ніхто не винен. Все вже сталося.

— О, ну звичайно! — я театрально сплеснула руками. — Це ж не ви до мене прибігли, рятуйте-помагайте! А тепер серйозно, Сергію. Після всього, що я тут почула, ти справді думаєш, що я кинуся тобі допомагати?

— Єва, ти все неправильно зрозуміла…

— Ой, тільки не починай! — я зітхнула, схрестивши руки на грудях. — Це як у той день, коли я застала Лізу у нашому ліжку. А ти такий: «Це не те, що ти думаєш!».

— Бо це справді не те, що ти думаєш!

— Авжеж! Ти ж просто перевіряв, чи витримує матрац навантаження у дві туші!

— Єва…

— Годі. Інша б жінка з моїми зв’язками давно залишила б тебе без штанів. Але ж ти і сам впорався! Бумеранг — велика сила. Тому, мій дорогий чоловіче, котися-но ти під три чорти. Ніфіга я тобі допомагати не буду. Завтра ж подаю на розлучення. І бачити тебе більше не хочу.